Валерій ЧОБОТАР: «Ти не є герой, герой – твоя мама, дружина, дівчина!»

Валерій ЧОБОТАР: «Ти не є герой, герой – твоя мама, дружина, дівчина!»
«Я не герой, герой — моя дружина!» – каже доброволець, учасник війни на сході Валерій Чоботар (Гатило). Він – батько двох дітей, військовик, заслужений тренер України, президент Всеукраїнської Федерації фрі-файту, один із засновників і організаторів Червонодібровської Січі. Валерій Чоботар пройшов війну, згодом зосередився на сім’ї, навчанні та допомозі ветеранам. На війні об’єднав добровольців, був командиром роти, заступником командира батальйону. Каже, що війна навчила командної роботи, а зараз прийшов час застосовувати ці навички у боротьбі за Україну на іншому рівні, тому він йде у Верховну Раду.

«Я вибрав жити!»

Я вибрав казати людям правду. Інакше я прирікаю себе на поразку в майбутньому. Треба людям казати, що від них все залежить, а не від депутатів, щоби вони не створювали собі міфів.

Нещодавно на фестивалі «Братина» я вийшов на сцену з дитиною і розказав свою історію, що я вибрав жити. Мого сина звати так само, як звали мого учня, який загинув 5 років назад. Я щодня кажу йому «Орест» (загиблий учень — Орест Квач, – авт.). Моя мотивація – щоб подвиг моїх учнів, які зараз лежать в землі, не був марним.

«Ми можемо виграти, якщо об’єднаємось!»

У помешкані, де нині живе наша сім’я, на стіні висить гобелен, а на ньому Ластівчине гніздо. Я сину, якому тільки три рочки, постійно розповідаю про Крим. Там зараз його прадідусь помирає, а ми не можемо навіть його провідати. Сину розповідаю історії і прошу: «А тепер ти розказуй історію» І він говорить: «Я виросту, стану поліцейським і прожену окупантів з Криму». Я з жахом розумію те, що цією правдою програмую свою дитину піти в Крим воювати. Коли була річниця смерті Ореста Квача, його дівчина Таня показала фотки, там був маленький хлопчик – з шаблею, у вишитій сорочці та шароварах. Він не міг не піти на війну, його теж батьки програмували.

Який в мене вибір? Зробити так, щоб коли Орест виросте, йому не треба було йти воювати. Закінчити цю війну до його повноліття. Це моя основна мотивація. Я йду у Верховну Раду, щоб моїй дитині не довелось воювати, щоби вашим дітям не довелось воювати. Ми можемо виграти війну тільки тоді, коли ми будемо сильною країною, якщо об’єднаємось і перестанемо сваритися. У Верховній Раді є люди, з якими це можна робити зараз, і чим більше їх  буде, тим більше в нас шансів виграти цю війну. Це для нашого роду можливість вижити!

Якби моя присутність з автоматом на Сході це вирішувала, я б туди рванув. На сьогодні там є люди, які теж фахово виконують поставлені завдання. Вони – молодці! Але якщо ми не будемо проводити їх ротацію, не будемо приймати закони в їх підтримку, то рано чи пізно та стіна рухне.

Війна допомогла створити сім’ю

На війні в мене виникло питання: «А для чого ти живеш?». От ти зараз вмираєш, що лишається? Нічого. І мертві, і живі, і ненароджені? Нема народжених — нація припиняє своє життя. Все дуже просто: кого я захищаю тут? Не захищаю жодного Чоботаря, бо їх після мене не лишається. Коли завагітніла дружина, я сказав: «Я тобі даю слово, що я не буду на фронті, щоб малий не хвилювався». То було важке рішення, адже постійно був на передній лінії фронту. Та все ж я прийшов до командира батальйону і сказав: «Я на передок не поїду, в мене вагітна дружина. І я до вас маю прохання: і ви мене не пускайте туди, бо я сам не стягну». І я 7 місяців виконував чорнову роботу з формування нового батальйону. Це було важко. Але я вибрав жити, бо хто буде жити в цій Україні, якщо не буде нас? Мені захотілось лишити щось після себе. А що можна лишити? Матеріальне? Воно горить…

«Мій герой – дружина»

В мене маленька лінія відповідальності: треба бути здоровим, накачаним, мати якусь зброю, щоби боронити Україну. Шанси, що все буде добре, якщо я цього всього не буду робити, є. Але якщо дружина хоча б щось з її обов’язків не буде робити, шансів, що все буде добре немає. Бо діти самі не зможуть зростати без материнської підтримки. Героїзм – це щоденна копітка мурашина робота. А в нас створений фільмами такий образ, наче героїзм це щось одноразове. Хтось крикнув «егей», ми побігли, зробили і все. Давид вийде, завалить Голіафа, всі розвернуться і побіжать. Але героїзм не в тому, щоб завалити, а у вірі, а для цього постійно треба щось робити.

«Рутинна робота – творить перемогу!»

На війні маємо графік. То ховаємось і виживаємо, то у ворога закінчились боєприпаси і ми по них стріляємо, вони ховаються. Поки їм і нам везуть боєприпаси, ми їмо кільку, розказуємо байки. Це такий класний час, бо ти серед своїх. А в цей час мама, дружина, дівчина щосекундно уявляють, що ти в бою і тебе вбивають. Дружина щомиті переживає і це є героїзм! Буває, повертається боєць з війни і каже, що його не розуміють. А жінку хтось розуміє? Але воїн теж насправді не винен, бо він не знає, що пережила його дружина. Вона навіть не може йому розказати, бо боїться. Він тільки під час обстрілу міг боятись, а вона весь час. Вона лягала з молитвами і вставала. Битва – це емоції і драйв, а в жінки весь час туга, журба і страх. І в цьому героїзм, витягти цей тягар. Тому я будь-якому з чоловіків готовий сказати – ти не є герой, герой – твоя мама, дружина, дівчина!

Героїзм для мене — це постійне щоденне виконання своїх обов’язків. Але це в суспільстві не дуже прийнято, бо ти побіг, кинув гранату, завалив купу ворогів, молодець – ти герой. Цей героїзм хіба дух піднімає, а щоденний героїзм, ця рутинна робота – творить перемогу!

«Командна робота – найбільше, що мені дала війна!»

Зараз моя дружина усвідомлює, що через мій вибір йти в політику буде важко, з іншого боку вона розуміє: ми мусимо зробити все, щоб у дітей було майбутнє, його маємо забезпечити сьогодні. Я не стягну сидіти і чекати, що хтось це зробить. Люди живуть у зграях. Що я зараз бачу? Треба піти у Верховну раду і створити там зграю політичних добровольців.

Війна дала усвідомлення, що я дуже мало знаю, хоча й навчався у виші. Тому після своєї війни виріши продовжити: вчився, на психотерапевта закордоном та на публічному управлінні та адмініструванні в Українському католицькому університеті. А ще війна дала мені зрозуміти, що не від мене залежать загальний результат тієї чи іншої роботи, а від того, наскільки я зможу спрацюватись з командою. От що на війні допомагає – це синхронізація зграї, це соціум, колектив. Чим краще в зграї розподілені ролі, тим краще її члени комунікують. Командна робота — найбільше що мені дала війна! Я зрозумів, що який би я крутий не був, що би я не робив, я можу розвинути бізнес, бути багатим, але в контексті національного виживання, це все буде ніщо. Депутатство – це доступ до людей, можливість до них достукатися, зорганізувати їх.

Я сприймаю інших кандидатів не конкурентами, вони лише кандидати. Якщо люди за мене не проголосують, то цінності, які я несу, не на часі, можливо, ще зашвидко. Якщо ж приймуть рішення: «О, те, що цей чоловік говорить, воно нам дійсно потрібне», то вони мене виберуть. І це не конкуренція, а донесення до людей, що в них є вибір.





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares