«Я прийду до тебе з нашим сином…»

«Я прийду до тебе з нашим сином…»

Софія ніколи не вірила у віщі сни. «Спиться – то й сниться», – не раз розраджувала свою подругу Зеню, коли та переймалася нічними жахіттями.

Проте, видіння, яке останнім часом з’являється їй майже щоночі, насторожило. Не йшло з голови. Ніби стоїть вона біля величезного кам’яного будинку з одним-єдиним віконечком. Соні страшно, чомусь бракує повітря і нестерпно пече у грудях. Вона хоче постукати у віконце, щоб покликати на допомогу, та враз прилипає долонею до холодних грат.

«Хвилююся, аби чогось не сталося, Зеню. Відчуваю, що це сон – якийсь знак, попередження. Знаєш, не так за себе хвилююся, як за сина, Назарка. Він –  єдина надія у моєму житті».

Доля шарпала Соню ще з дитинства, коли одне за одним повмирали її батьки. Два горбики на цвинтарі щовесни засівала чорнобривцями тітка Віра – мамина рідна сестра, котра прихистила малу Софійку. Віра любила племінницю, наче рідну. Своїх дітей не мала, а заміжньою була якихось півроку. Її Євгена майже біля хати збив п’яний водій. Донині перед очима Соні стоїть страшна картина: на тротуарі весь у крові лежить дядько Євген. Довкола нього розкидані жовті тюльпани – улюблені квіти його Віри. А тітка істерично кричить, і, мов божевільна, складає тюльпани у букет…

Тітка вважала, що жінка повинна вміти усе. Мабуть, тому так терпляче і з любов’ю навчала Соню шити, в’язати та куховарити. Чаклувати на кухні Софійці особливо подобалося, тож після закінчення школи вона, не вагаючись, разом із Зенею вступила у кулінарне училище. Добре вчилася, була активісткою, брала участь у художній самодіяльності. Не вірилося, що ця тиха і скромна дівчина може так перевтілюватися, вийшовши на сцену. Її чисте солов’їне сопрано щоразу зривало зливу аплодисментів у концертній залі.

Здається, це було тільки вчора. Зеня причепурювала подругу перед концертом. Сплела у колосочок її розкішне волосся, зробила макіяж. Соня пручалася, адже ніколи не користувалася косметикою. «Глянь-но, яка ж ти красуня!» – подала їй дзеркальце Зеня. Соня, угледівши в ньому себе іншу, задоволено усміхнулася. Вдягнула голубе плаття, яке пошила їй  тітка спеціально до цього свята. Та до такої обнови ніяк не пасували її поношені туфлі. Як завжди, виручила Зеня. «Бери, приміряй!» – розпакувала з коробки свої нові босоніжки. Вони виявилися трішки завеликими для ніжок Соні, та Зеня не розгубилася: швиденько проколола цвяшком ще одну дірочку на ремінчику. «На каблуках ти стала ще стрункішою, Сонечко!», – раділа за подругу Зеня. Зал знову не відпускав Софію. У своєму голубому платті вона нагадувала легеньку хмаринку, що опустилася з висоти і в такт веселій пісеньці пританцьовує на сцені. Ледве втримувала в руках подарований великий букет квітів.

Схвильована до сліз, щаслива і збентежена, Соня зійшла зі сцени. Ступила на сходинку, не помічаючи розстібнутого ремінчика на босоніжку і впала вниз. Вона не чула переляканих криків, відчувала як чиїсь сильні руки підняли її і швиденько понесли до виходу, де вже чекала «швидка».

Коли отямилася в реанімації, побачила біля себе заплакану Зеню: «Прости мені, Софійко. Якби не ті босоніжки… Я хотіла, як краще». Софії важко було говорити. Гуділо і шуміло в голові. Усе довкола розпливалося, як у тумані. Їй були потрібні донори. Разом з її однокурсниками здати кров зголосився і Володя – симпатичний кароокий юнак, який тоді ніс на руках травмовану Соню. Він був студентом юридичного факультету, а в їх училище навідувався до сестри, котра, як і Соня, брала участь у пісенних конкурсах.

Соня вловила себе на думці, що більше, ніж інших чекає саме Володю. Що їй милий його голос, його увага і щирість. Разом з новими силами у її серці заструменіло чисте кохання.

Звичайно, Соня розуміла, що не має права думати про Володю. Хто вона? Проста сільська дівчина, сирота. А він – міський хлопець, здобуває вищу освіту, начитаний, культурний. Його манери, одяг та культура свідчили про те, що він з інтелігентної сім’ї. То куди ж їй до нього рівнятися? Та хіба серце слухає розум? Воно шалено стукотить, як тільки Володимир заходить в палату.

Уже не уявляла, що через якихось півроку після закінчення училища у неї буде власне життя. Життя без нього – Володі. Але так мусить бути, бо вони – не пара. І вона має сказати йому про це.

Коли Соня повернулася до навчання, Володимир часто приїжджав до неї. Була на сьомому небі від щастя і все відкладала на потім цю розмову. Врешті, зважилася… Бо ж завтра – випускний. Прощавай, студентське життя, прощавай і ти – Володю.

«Як це – ми не пара? Чому? Я ж кохаю тебе, невже ти цього не зрозуміла досі?»

Вона давно завчила слова, які збиралася сказати коханому. А тепер, ніби заворожена слухала його освідчення і мовчала. Не розуміла, як не зупинила Володю, не заперечила, коли той попросив зайти в їх кімнату. Десь поділася Зеня. Володя відкоркував шампанське. Воно приємною млістю розлилося по тілу, додало обом вогню і жадання.

За вікном примостилася на землю ніч, мережачи зорями небо. Молодий місяць обрамив розсипане на подушці золоте волосся Софії, ніби вдягнув її у шлюбний віночок. «Ти – моя, Софієчко! Правда?» – спраглими устами він пірнув у зливу її волосся, впивався солодкими поцілунками коханої. «Твоя… Тільки твоя!» – шепотіла щаслива Софія, жадаючи, як і він, цієї неповторної миті…

Повернувшись у село Соня влаштувалася на роботу кухарем у колгоспну їдальню. Де не гляне – бачила Володю. Вона так за ним сумувала! Щодня чекала від нього вісточки. Лист, врешті, прийшов. Це був не лист, а справжня ода коханню, наприкінці якої, ніби між іншим, хлопець написав, що скоро піде в армію і Соня має його дочекатися.

Якось, готуючи біля плити, відчула, як ватними стають її ноги і паморочиться в голові. «Чого б це?» – подумала.

Згодом це повторилося. І лише тітчине запитання: «Ти – вагітна, Соню?», її насторожило і вона пішла до лікаря.

«Навіщо тобі ця дитина? Де її батько? Ти подумала про мене, Соню? Що люди скажуть? Не догледіла я, не навчила. Що ж тепер буде?» – бідкалася тітка.

Соня ж знала напевно: що б не казала тітка, вона не перерве вагітність нізащо! Бо хоче народити, пеленати, леліяти їхнє з Володею дитя. Але тітка так боялася, щоб Софія не стала матір’ю-одиначкою, що вже через день поїхала до батьків Володимира.

Повернулася понура, сумна. Соня без слів усе зрозуміла: «Нічого, вибавимо. Виховаємо. А люди для того й мають язики, щоб ними плескати», – чи то Соню, чи себе розраджувала Віра.

І тільки тоді, коли принесли з пологового будинку малого Назарка, тітка зізналася, як принижувала її мати Володимира, як найогиднішими словами обзивала Соню. Мовляв, та навмисне сплуталася з її сином заради міської прописки. Тільки тепер Соні усе це здавалося дрібницею, адже у неї є син, маленьке сонечко, яке мило посапує біля її грудей. І вона справді щаслива.

…Чому саме нині Софія згадала про це? Син виріс, скоро випускником стане, хоче вищу освіту здобувати, але піде на заочне навчання, бо статки у них малі.

У вікнах Зеновії вже давно згасло світло, а Соня все тинялася по кімнаті з кутка в куток, як та мара. Спогади знову і знову обсідали її  голову, хоч вона поклялася ніколи не згадувати ті страшні часи, коли несподівано померла тітонька Віра, а у її життя прийшло страшне слово – онкологія. Ймовірно, причиною цієї біди були часті стреси і перенесена у минулому важка травма.

Операція, хіміотерапія,  жмут волосся на лікарняній подушці… І, попри увесь біль, – нестримне бажання – жити. Заради сина. Вона і досі не могла згадувати це без сліз.

Відтоді минуло п’ять років. Лікар запевнив, що все у неї буде добре. Усі ці роки вона навчилася жити з молитвою. Після операції поїхала до Зарваниці. Саме тут, у святому місці, Софія відчула, як Божа благодать торкнула її серце, вселила надію на одужання.

На ранок Софія запримітила відчинене вікно у синовій кімнаті. А де ж він сам? Здається, ще спитав, чи є у неї кошти на ліки, які їй приписали знову. Чому ж так таємно зник? Такого ніколи не було. Зачиняючи вікно, вгледіла, як два міліціонери зайшли на їх подвір’я.

«Ваш син уночі обікрав кіоск, його затримано», – почула від непроханих гостей. «Що ж ви таке кажете? Мій син – не злодій. Він не міг так вчинити», – її крик розпинав вранішню тишу, з очей ринули сльози.

Була впевнена – скоро усе проясниться і сина відпустять. Та Назара чекав суд. Думала, не переживе того дня. Соня відчула, як різало скальпелем біля серця, пекло раною у грудях і не вистачало повітря. Як тоді, у її снах. На жаль, той сон і справді виявився віщим.

Адвокат захищав професійно, тиснув на жалісливість. Мовляв, хлопець ріс без батька, мати захворіла і він зважився на крадіжку лише тому, що знав: у матері не було грошей на ліки. Софія заголосила: «Що ж ти наробив, синку?!»

Суддя понуро став гортати справу. Щось знайоме здалося їй у цьому сивочолому чоловікові, який раз-у-раз витирав з чола піт. Гортав довго, наче тільки тепер знайомився з паперами. Його обличчя зблідло, а над бровою нервово забігала жилка. Суддя втупився у ридаючу Софію. Ті очі…

Софія заледве стримала себе, щоб не скрикнути. Здається, Володимира впізнала і Зеновія. Спазм перетиснув Соні горло, коли суддя тихим голосом зачитував, що через відсутність кількох свідків, наступне слухання відбудеться за тиждень.

Доле-мачухо! Що ти робиш зі мною! Де це чувано, щоб рідний батько садив свого сина? Чи здогадався Володимир про це? Адже Назар – його копія.

Сумні думки розривали її мозок, все валилося з рук. Коли стрілка годинника забігла на десяту вечора, у її двері тихенько постукали. На порозі стояв Володимир. Холодний вітер шарпав поли його пальта, а з посивілого волосся збігали краплі дощу.

«Ти мене впустиш у хату, Софійко?» – як колись, взяв її за руку. «Чому ж я не знав про сина? Мати тоді казала, що твоя тітка просила залишити тебе у спокої, бо в тебе скоро весілля з іншим, – на одній ноті випалив він. – Уявляєш, з яким настроєм через тиждень я пішов до армії?»

«А мені тітка Віра сказала… Утім, хіба тепер це має значення? Ти – тут, ти прийшов. Я так на тебе чекала. І ось за яких обставин нам довелося зустрітися».

Він витирав її заплакані очі. «Не плач. Це – доля. Недарма я захолостякувався донині, хоча так мріяв про сім’ю. Добрий у тебе син, Софієчко, якщо заради матері готовий на все».

Володимир все сильніше стискав в обіймах Софію: «Я теж чекав тебе, рідна пташко. Не плач, благаю.  Тобі треба відпочити. Глянь, як ти змарніла. А я прийду до тебе через тиждень. З нашим сином…»

Марія Маліцька

м. Теребовля






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *