Ніна любила літо. Коли сонечко, блакитне небо, і зеленіє все. У садочку цвітуть чорнобривці та мальви.
Але найбільше Ніна любила яблука. Оті, літні “паперувки”, терпко-солодкі. Смакувала їх. Спочатку – обережно – відкушувала шматочок, а тоді була тертка.
– Старість – не радість, – сумно жартувала. – Зуби погані, самі пеньки. А до лікарів хіба по смерть ходити.
Донька зітхала, онуки відверто реготали, а Ніна знала своє.
Яблунька – друг. Товариш. Під її розлогими гілками можна було і полежати після того, як просапала на полі бур`яни чи перегорнула сіно – ось так, на зеленій траві, теплій від сонечка. Відпочити, бездумно відпочити від турбот. Згадати, що було колись. І помріяти про завтрашній день.
Знала, що його може і не бути. Воліла б ще пожити. І не чекати миті, коли прийде ота… Із косою.
Чомусь уявляла собі, що яблунька – її оберіг. Її святиня.
Коли іноді відчай полонив думки, Ніна бігла у садок. Торкалася стовбура – коричневої, зморшкуватої кори, жалілася тихцем і на долю, і на самотність – і чомусь ставало легше. Тоді й неважливо було, яка погода надворі – дощ чи спека. Ніна обіймала дерево і чекала спокою.
Сусіди вважали її дивачкою. Божевільною. Бо не може просто так старша людина любити дерево.
Яблука родять рясно? То і що? Варення та консервація – ось їх призначення. Навіть зеленими зірвати – не гріх. А Ніна такого не хотіла. Яблука, поки дозрівали, були табу. Навіть для сусідських дітлахів. Бачила, що обтрушують, – гнала кропивою. Бо здавалося їй – яблуні боляче. Там, у тому дереві, була її душа. Закрита у літо. І у мальви та півонії, і в спогади.
– Годі тобі, мамо, – сказала якось донька, в черговий раз проминувши “паперувку”. – Яблуня стара, як світ. Вона, дивись, і сохне вже.
…Минало літо. Дощове, із грозами. А Ніна усміхалася, бо невдовзі мала би бути осінь.
– Кожен день, як диво, – казала вона доньці, коли та зрідка телефонувала.
– Осінь, як осінь, – чула у відповідь. – А потім і зима буде. Тобі ж, мамо, дрова потрібні – грубу розпалювати.
І додавала:
– Не хвилюйся, щось придумаємо.
…Того ранку Ніна не відчула нічого поганого. Як завжди, наготувала їсти худобі. Як не є – у хліві і корова, й порося.
А тоді побігла у садочок – її клумба квітла вогненно-золотистими кольорами. Ноги самі несли її до яблуньки – розповісти, як минув день.
От, приїжджав онук. Солідний такий. Із барсеткою (треба ж, колись були «чемодани», тепер гаманець на ремінь чіпляють) – ще подивувалася. Чомусь пішов у садочок, сказав, що яблук хоче.
“Навіщо йому оті яблука, коли він їх терпіти не може?” – ще тоді подумалося Ніні.
Махнула рукою, побігла у крамницю – купити батона, майонез, ковбасу, хоч якісь канапки зготувати, гість у хаті!
А іще вночі наснився їй покійний чоловік. Колись, давним-давно, вони разом посадили саджанець – дали одне одному обіцянку у вірності – навіки разом. І яблунька прийняла їх слова.
Ніні хотілося розповісти про своє, теперішнє… І про отой сон. Та оторопіла… Завмерла… На місці улюбленої “паперівки” тепер бовванів білий, із прожилками – немов рахував давно минулі роки, пеньок…
Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО.
