«За три години виселили із клунками і маленькими дітьми у невідоме»: на Тернопільщині відзначили 77 роковини масової депортації українців

«За три години виселили із клунками і маленькими дітьми у невідоме»: на Тернопільщині відзначили 77 роковини масової депортації українців


Є у Тернополі пам’ятник, який варто роздивитись у деталях. Могутній корінь і крона, у який і люди, і бузьки. Сім’ї з клунками, на возах, чоловіки, жінки, діти. Біля цього монументу кожну другу неділю вересня збираються люди, проводять молебень і згадують трагічне примусове виселення українців з рідних земель на території Польщі, що відбулось у 1944-1951 роках.

Майже 700 тисяч українців викинули з домівок

Комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав людей, широко використовувало депортацію з каральною чи політичною метою. Так, визначаючи свої західні кордони, «совєти» не брали до уваги етнічну складову населення, яке мешкало у прикордонні. А 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням» – примусово виселяли українців із Польщі, а поляків з України. Як стверджує Український інститут національної пам’яті – майже 700 тисяч українців вимушені були покинути свої домівки.


Починаючи з 2018 року, про примусове виселення корінних (автохтонних) українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини офіційно говорять на рівні всієї України. Але і сьогодні спільноти й громадські організації продовжують пояснювати, чому необхідно прийняти законопроєкт про засудження цієї депортації як злочину проти українського народу.
Про те, як не по-людськи відбувалась «евакуація» мирного населення, родини почали свідчити тільки після здобуття Україною незалежності. Світ почув про трагедію сотень тисяч українців – насильницьке виселення з домівок, вбивства людей і депортацію з рідних земель.


На відзначенні 77 роковин події поважний сивочолий лемко, голова товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович сфотографувався біля дзвону.

  • На цій світлині все. Біль, смуток, трагедія, шана і пам’ять про ті трагічні події – примусового виселення автохтонних українців, які пережила і наша родина, корені якої залишились на Лемківщині, – коментує його син Анатолій Венгринович. – Наш батько був депортований 5-річним хлопчиком, виріс у Монастириськах. Я пишаюсь ним, адже рішення створити у 1994 році товариство «Лемківщина» дало нашим родинам нове дихання, ми зрозуміли, ким є, які скарби привезли в Україну – працьовитість, таланти, свою майстерність.

«Вивозили, як худобу, у товарних вагонах»

Минулої суботи в багатьох містах і містечках Тернопільщини молитвою розпочалось відзначення 77 роковин цієї трагедії. На виселення давали три години, невинно гинули люди, сиротіли діти, вбивали священиків, руйнували церкви, палили хати.
Стогін і крик лунав над сотнями сіл на Лемківщині.

  • У 20 столітті трагедії українського народу були надзвичайно великі. Голодомор, Друга світова війна забрали життя мільйонів українців. До цих трагедій необхідно додати і трагедію примусового виселення, – свідчив під час відзначення роковин Олександр Венгринович. – На початку 1944 року все вирішувалось у Кремлі. Зокрема, чи приєднувати до України дві області й створити область Холмську і приєднати до Дрогобицької Лемківщину. Але у той час створилась громадська організація «Польський комітет національного визволення», яка влітку в Любліні підняла питання, як звільнити польські землі від українців, викинути їх зі споконвічних земель. Підписання 9 вересня 1944 року Міждержавної угоди про обмін населенням між УРСР та Люблінською Польщею поклало початок депортації найзахідніших українців, хоча її називали евакуацією і переселенням, але є сотні тисяч свідчень нелюдського ставлення до українців, які пережили ці події ціною власного здоров’я і життя.
    Головні свідки тих подій – діти, які народились на Лемківщині, а виросли в Україні. Щось пам’ятають самі, а щось дізнавались від своїх батьків, бабусь і дідів, розказує Марія Тройчак.
  • Мої батьки, діди мали великий маєток. Дідусь Михайло був лісничим, мав морги лісу, поля, сад, коней, худобу. А за три години виселили із клунками і маленькими дітьми у невідоме. Вивозили, як худобу, у товарних вагонах.
    Згодом, уже будучи дорослою та успішною лікаркою-фітотерапевтом, Марія Тройчак почала виїжджати на рідну землю та приводила до ладу могили на кладовищах рідної Лемківщини. Пізніше до неї приєднались іще люди. Про те, як це – повертатись на землю своїх пращурів, у 2014 році Марія Тройчак створила фільм «І біль, і пам’ять – крізь роки» – перший документальний фільм про лемків, створений непрофесіоналами.
    На відзначення роковин люди прийшли з квітами і принесли лампадки. Під пісню «Ой верше мій, верше» у виконанні Надії Кулик квіти поклали до пам’ятника депортованим лемкам. Звучала скрипка, дзвін ніби повертав у минуле, щоби не забували тих, хто постраждав від депортації. Учасники події читали вірші. Співали наймолодші – вихованці театру пісні «Мікст» центру дитячої творчості. Хор національно-патріотичної пісні «Заграва» поєднував свій виступ з декламацією віршів, кожен з яких проникав у душу, адже рядки були присвячені рідній Лемківщині.

«Жила у вірі про повернення «домью». Не судилося»

  • Цей тиждень думаю про рідних, які були депортованими, – згадує Лариса Сорока, членкиня  товариства «Лемківщина». – Моя хресна, бабця Текля, була сильна, охайна, працьовита. Життя вдома було зовсім іншим. Зростала в статку і любові в родині тата Семена Пижа та мами Теодозії. Вийшла заміж. В радості й у вірі на майбутнє народила четверо дітей. Але політики своїми вчинками змінили її долю. Чоловіка кинули в концтабір Освєнцим. За Люблінською угодою 1944 року з чотирма дітьми вирвана з родинного гнізда. Депортована. Прихисток своім дітям знайшла на околиці Монастириськ. Жила у вірі про повернення «домью». Не судилося. Складаю молитву за всіх.
    Ватри пам’яті горять на фестивалях лемківської культури. Свідчить кожна свічка, запалена руками нащадків тих, кого насильно позбавили Батьківщини. Свідчать усні та письмові спогади, документальні фільми про трагедію лемків закарбовують спогади людей, яких з кожним роком стає все менше і менше. Чи встигнуть очевидці депортації почути, що примусове виселення автохтонних українців у 1944-46, 1951 роках з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини засуджено на державному рівні?  
    «Горы наши, горы,
    Горы и убочы,
    Не мож вас забыти,
    Не мож вас забыти
    Ни гводне, ни гночы…»

    Олена МУДРА.
    Фото Іванни СКЛЯРОВОЇ.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *