Загиблі Герої липня: згадаймо про кожного…

Загиблі Герої липня: згадаймо про кожного…

…Спекотний, задушливий другий місяць літа, в якому сяючий синій купол неба іноді огортали темні хмари, що били в землю викривленими кігтями блискавок. У течіях життів людей нічого не змінилося: робота та домівка, поїздки та зустрічі, пляжі та вечірки, політика та лайка, нескінченний калейдоскоп рутинних обридливих подій. Тільки на Сході України тривали постріли та вибухи, тільки там незламно стояли на своїх рубежах люди, які не пропускали війну далі, пише Ян Осока, Цензор.НЕТ.

Цього місяця вісім життєвих книг назавжди закрилися… Згадаймо про них, згадаймо про кожного: про тих людей, які подарували нам можливість дихати на повні груди.

У липні 2020-го на війні з російськими найманцями на Донбасі загинуло вісім синів України.

1. Олег Олегович Шило народився 05.04.1991 року у Києві.

Працював у закладах громадського харчування, а 2009 року був призваний на строкову. Після проходження навчань у Василькові проходив службу у Броварах у складі 10-ї окремої радіолокаційної роти 102-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних сил України.

Брав активну участь у Революції Гідності.

26.12.2019 року він підписав із ЗСУ контракт. Солдат, стрілець – помічник гранатометника 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 липня на підступах до міста Попасна Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 11 липня на Берковецькому кладовищі Києва. У нього залишилися мати, вітчим та сестра.

2. Тарас Тарасович Матвіїв народився 18.02.1989 року у селі В’язівне Любешівського району Волинської області. Мешкав у місті Жидачів Львівської області.

2011 року Тарас закінчив факультет журналістики Львівського національного університету, після чого деякий час працював кореспондентом на телеканалах Ера та TVi, вів власні блоги у низці ЗМІ, брав участь у Революції Гідності у лавах 3-ї сотні Самооборони Майдану.

Був одним з координаторів “Пошукової ініціативи”  організації волонтерів, що займалася пошуками зниклих безвісти під час Майдану людей, членом громадської організації “Українська галицька асамблея”, з 2015 до 2019 року  депутатом Жидачівської районної ради від Української Галицької партії.

Коли розпочалася війна, Тарас спочатку активно займався волонтерською справою, а у травні 2015 року вирушив на Схід вже у як доброволець окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ”. Брав участь у бойових діях у Пісках, Водяному, Опитному.

13.08.2018 року призваний за контрактом, після чого був доправлений до Львівської академії сухопутних військ, де проходив лідерські курси (освітній проєкт, який передбачає підготовку кваліфікованих офіцерських кадрів для Збройних Сил України за 1 рік), закінчивши які, отримав звання “молодший лейтенант” з кваліфікацією “офіцер управління тактичного рівня”. Влітку 2019 року Тараса доправили проходити службу до 24-ї ОМБр.

Молодший лейтенант (на момент загибелі), командир 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

10 липня о 19.25 в районі селища Троїцьке Попаснянського району Луганської області Тарас Тарасович зазнав вкрай важких осколкових поранень під час мінометного обстрілу наших позицій з боку найманців РФ. Перша міна влучила у бліндаж, той загорівся, і Тарас кинувся рятувати двох побратимів з-під уламків. Витягнув їх, врятував, але в цей час поруч впала друга міна, осколки якої смертельно поранили офіцера. Помер близько 20.00 під час евакуації.

14 липня з Тарасом Матвіївим попрощалися на Майдані Незалежності у Києві, а 15 липня поховали у Жидачеві. У нього залишилися батьки.

Указом Президента Тарасу Матвіїву присвоєне звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота зірка” (посмертно). Наказом Міністра оборони України присвоєне чергове військове звання “лейтенант” (посмертно).

3. Євген Олександрович Чумаченко народився 28.09.1988 у Мурманській області (РФ). З 4-х років мешкав у селі Прямобалка Арцизького району Одеської області. Останні роки мешкав у Арцизі.

15.09.2018 року призваний за контрактом Арзцизьким РВК. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 13 липня в районі села Славне Мар’їнського району Донецької області від смертельних поранень, що дістав під час обстрілу наших позицій з гранатометів та стрілецької зброї.

Похований 16 липня у Арцизі. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.

4. Дмитро Анатолійович Красногрудь (позивний Мир) народився 18.10.1978 року у Донецькій області.

Чоловік багато років віддав військовій справі: починав як миротворець у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Потім служив у розвідці 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який згодом увійшов у підпорядкування до 93-ї окремої механізованої бригади.

Про Дмитра відгукуються як про досвідченого безстрашного розвідника, відданого своїй справі, мудрого командира, за яким ішли люди. Він разом із спецназівцями розробив та керував операцією зі взяття військовослужбовця 22-ї бригади спеціального призначення ГРУ ГШ Російської Федерації Віктора Агеєва й ліквідації кадрового російського офіцера Олександра Щерби у Трьохізбенці у 2017 році.

У званні лейтенанта Дмитро отримав від президента медаль “За військову службу Україні”.

Красногрудь брав участь у визволенні Мар’їнки, Авдіївки. Обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні. А потім перейшов у 35 бригаду й продовжив боротися за Україну там.

За словами побратимів Дмитра Красногрудя, загиблий офіцер обожнював саперну справу і був взірцевим розвідником. Після закінчення контракту з 93-ю бригадою Мир якийсь час жив цивільним життям, а на службу повернувся, бо, як сам казав, ще не виконав власну місію.

Загинув Дмитро Красногрудь 13 липня в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої.

Евакуаційна група, яка спробувала дістатися тіла загиблого лейтенанта, була обстріляна й змушена відійти назад. Тіло потрапило до рук ворога, який передав його нашій стороні 15 липня.

Похований 17 липня у місті Лиман Донецької області. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

5. Мікола Ілін (позивний Естонець) народився 23.04.1984 року у місті Могильов (Білорусь). У 2006 році переїхав до Естонії. З 2018 року мешкав у Білій Церкві (Україна).

Ще за часів свого проживання у Білорусі Мікола брав участь у багатьох акціях протесту, неодноразово затримувався місцевим ОМОНом. Був членом Могильовської філії молодіжної організації “Зубр” та учасником “Молодого фронту”, був поруч із однодумцями ще у 2000 році (Могильовські акції на День закоханих та “Чорнобильський шлях). У вересні 2004 року його двічі затримували за те, що він роздавав газети “Зубр” (спочатку у Білорусько-російському університеті, а потім – у Могильовському державному університеті ім. Кулєшова).

Навесні 2006 року його життя круто змінилося. Саме тоді білоруська молодь організувала у центрі Мінська наметове містечко. Ця подія трапилась 19 березня та отримала назву “Плошча-2006“, також її називають “Джинсовою революцією”. Вона була недовгою, адже 25 березня її жорстоко розігнав ОМОН. Мікола приїхав у самий перший день та брав участь у цій акції до останнього.

Під час остаточної зачистки містечка Міколу знову сильно побили і він опинився у лікарні, де до нього почали навідуватись працівники білоруського КДБ. Якимось дивом Мікола зміг утекти з лікарні та виїхати до України, адже йому загрожувало тривале позбавлення волі.

Опинившись у Києві, Мікола попрацював деякий час, а потім за допомогою українських волонтерів зміг виїхати до Естонії, де згодом отримав громадянство. Але в Естонії чоловік постійно не проживав, подорожуючи час від часу різними країнами, у яких або працював, або навчався, адже Мікола від природи був дуже розумною людиною, яка постійно тягнулася до нових знань та самовдосконалення.

У січні 2018 року Мікола вже перебував на навчаннях у 205-му Навчальному центрі тактичної медицини, після закінчення підписав контракт із 35-ою ОБрМП, у якій служив увесь час у різних підрозділах, намагаючись цим віддячити Україні та її волонтерам, які допомогли йому у скрутні часи.

Сержант, старший бойовий медик десантно-штурмової роти 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 13 липня в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області під час спроби евакуації пораненого перед тим командира розвідувального відділення 35-ї ОБрМП Ярослава Журавля.

Тіло Міколи Іліна забрав ворог, передача тіла українській стороні відбулася 17 липня.

Після експертизи ДНК із військовослужбовцем попрощалися 22 липня у Києві. По тому його тіло було піддане кремації на Байковому кладовищі, прах розвіяли над територіями України та Білорусі. Частка праху також буде розвіяна над Естонією після проходження терміну карантину.

У Міколи було дуже багато друзів по всьому світу, а також – серед українських військових (від солдата до полковника), які його любили та поважали. Саме ці люди влаштували таке урочисте прощання із сержантом, людиною, яка віддала життя за Україну.

У нього залишилися батьки та цивільна дружина.

6. Ярослав Сергійович Журавель народився 08.03.1980 року у селі Андріївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.

Ярослав – це третій військовий, який загинув під Зайцевим на Донеччині від обстрілу 13 липня під час спроби евакуації тіла полеглого офіцера Дмитра Красногрудя із позивним Мир. У морську піхоту він перевівся слідом за своїм командиром і, рятуючи його, віддав життя на російсько-українській війні на Донбасі…
Ярослав почав воювати навесні 2015 року у 20 окремому мотопіхотному батальйоні, який згодом увійшов у склад 93 бригади “Холодний Яр”.
Брав участь у боях за Мар’їнку, Піски, Авдіївку, боронив Трьохізбенку, Чермалик, Авдіївську промзону.

Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

За інформацією з офіційної сторінки 137-го окремого батальйону морської піхоти у мережі Фейсбук, Ярослав загинув 13 липня від поранень, що дістав під час спроби евакуації загиблого Дмитра Красногрудя, коли нашу рятувальну групу було обстріляно з боку найманців РФ.

Передача тіла Ярослава Журавля українській стороні відбулася 21 липня.

Після проведення експертизи ДНК, похований 23 липня у рідному селі. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

7. Василь Сергійович Кравченко народився 14.02.1994 року у місті Ізяслав Хмельницької області.

Був призваний за мобілізацією влітку 2014 року, проходив службу у лавах прикордонників. У серпні 2016 року підписав контракт із Збройними Силами України, який потім продовжив у січні 2018-го. У квітні цього року одружився.

Матрос, старший стрілець десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 20 липня приблизно опівдні в районі селища Шуми Торецької міської ради Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 22 липня в Ізяславі. У нього залишилися батьки, сестра та дружина.

8. Артем Євгенович Козій народився 21.09.2001 року у місті Южноукраїнськ Миколаївської області. Мешкав у Южноукраїнську та у селищі міського типу Березнегувате.

Після закінчення навчання в Южноукраїнській школі №1, Артем вступив до будівельного технікуму у Миколаєві, але не закінчив його. Оскільки він дуже любив та поважав свого батька (який зараз служить в одному з підрозділів ЗСУ), то прийняв єдине правильне рішення – теж присвятити себе військовій справі. 10.06.2020 року він підписав із ЗСУ трирічний контракт.

Матрос, номер обслуги гранатометного відділення роти вогневої підтримки 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Його життєвий шлях виявився надто коротким, він так і не встиг зробити багато справ, які чекали на нього, якби Артем Євгенович залишився у цивільному житті. Але у свої молоді роки цей знайшов у собі сили та сміливість зробити один крок по тій стежці, на яку бояться ставати багато хто з доросліших за нього людей. Він пішов на війну, і хоча ціна, яку він за це заплатив, виявилася страшною, батько з чистим серцем може зараз ним пишатися.

Артем вважав батька Героєм. Але, на жаль, посмертно опинився у Героях сам.

21 липня в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області Артем зазнав украй важких уламкових поранень під час обстрілу наших позицій з АГС. Був евакуйований до мобільного шпиталю у Маріуполі, де того ж дня помер.

Похований 23 липня в Южноукраїнську. У нього залишились батьки та сестра.

Джерело: https://censor.net.ua/ua/r3211281

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares