– Усі діти потребують щастя. А щастя для них – мама і тато, – кажуть багатодітні батьки
У селі Жовтневе Тернопільського району священик із дружиною, крім своїх трьох синів, виховують ще п’ятеро прийомних дітей. Ольга та Іван Гавлічі п’ять років тому зважилися відкрити дитячий будинок сімейного типу. Тут вірять: діти – справді Божа благодать і кожен малюк повинен рости у родині.
Нині під опікою подружжя четверо хлопців і дівчинка: найстаршим Юрі та Лілі – 17 років, Едіку – 10, Еріку – 9, а наймолодшому Артуру – 8 років. Окрім того, у подружжя троє рідних дітей – 15-річний Петро, 13-річний Павло і 12-річний Юліан.
На раз – 300 вареників і 10 літрів борщу
Усіх, хто вперше приходять до Гавлічів, найбільше дивує кімната, згори донизу заповнена дитячим взуттям. У цьому будинку багато всього: якщо ліплять вареники – то кілька сотень, готують борщ – то з десять літрів, а якщо вчать уроки – розкладають на столах цілі стоси зошитів і книжок. І так само щедро тут діляться любов’ю.
Село Жовтневе, у якому отець Іван отримав парафію, розташоване неподалік від Тернополя. Його дружина працювала в одній із газет і, як зізнається, не думала, що виховуватиме аж восьмеро дітей.
– Коли у нас вже було троє синів, вирішили взяти на виховання ще діток, – розповідає пані Ольга. – Дізналися з чоловіком про програму розвитку дитячих будинків сімейного типу. На родинній нараді вирішили зголоситися бути батьками-вихователями й почали збиратися необхідні документи. Обласна адміністрація підтримувала нас. За рахунок бюджетних коштів і допомоги спонсорів облаштували будинок, у якому зараз живемо.
Дитячий будинок розмістився у колишньому колгоспному садочку. Після того, як господарство розпалося, все почало нищитися і заростати бур’янами. Нині тут по-домашньому затишно. На 239 квадратних метрах є велика кухня, зала, кілька спалень і ванна кімната.
Нова оселя великої родини розташована одразу біля церкви. Ще здалеку видно, що тут мешкає багато дітей – на подвір’ї у будь-яку пору року завжди сушиться різнокольоровий випраний одяг.
– Після того, як ми тут оселилися, віднайшли в архіві історію цього будинку, – розповідає жінка. – Виявилося, що йому вже близько двохсот років. І коли його освячували, то, власне, і планували, щоб тут жили діти-сироти. Тому, можливо, не випадково тепер на цьому місці наш будинок сімейного типу.
“Це ваші мама і тато”
Спершу до Гавлічів приєдналися троє братиків – Едік, Ерік і Артур. Рідні сини подружжя, каже жінка, допомагали їм звикати до життя у сім’ї.
– Ми пояснили нашим хлопцям, що тепер з нами будуть діти, які виховувалися без мами й тата. На щастя, вони не ревнували, а всі разом облаштовувалися в будинку, – розповідає пані Ольга.
Едік, Ерік і Артурчик виховувалися у Тернополі, в притулку “Малятко”. Саме там їх побачили священик із дружиною.
– Я ніколи раніше не була в притулку, – згадує жінка. – Вперше ми з чоловіком потрапили туди з представником районної служби, Світланою Миколаївною. Вони побачила братиків і каже до них: “Це ваші мама й тато прийшли”. Так і сталося. Хоча вони знають, що у них є рідна матір. Але де вона, нам не відомо. Сподіваємося, що жива і колись отямиться. Юра та Ліля – двійнята. Вони росли в інтернаті у Коропці. У них є тато, але він був позбавлений батьківських прав. Він їм зла не бажає, і зараз вони іноді з ним спілкуються. На відміну від братів, які потрапили до нас зовсім маленькими, старші пам’ятають життя в інтернаті. З деякими звичками нам довелося боротися. Але я бачу, що в сім’ї діти щасливі. Бувають непорозуміння, але ми їх обговорюємо і долаємо разом.
Мрія про дім
Щовечора у родині священика збираються на спільну молитву. Згадують і тих батьків, які дали життя. А потім, як кажуть самі діти, моляться ще за маму й тата Гавлічів.
– Ми з чоловіком намагаємося створити їм домашній затишок, якого за волею обставин у них не було, – каже пані Ольга. – На мою думку, будинки сімейного типу себе виправдовують, адже діти відвідують звичайну школу, садочок. У нас нема чіткого режиму дня, як в інтернаті. Уже привчила дітей, що вони можуть будь-коли взяти собі щось поїсти, якщо зголодніють. А правила в нас прості – підтримувати чистоту, прибирати своє робоче місце. Менші посуду ще не миють, але допомагають замітати їдальню і кухню. Якщо врожай збираємо – теж разом.
Увечері батьки перевіряють уроки. І рідних, і прийомних тут виховують однаково, стараються заохочувати таланти. У великій кімнаті на видному місці – цимбали: молодші хлопці ходять в музичну школу, а Ерік навіть мріє, коли виросте, бути музикантом.
Молодші діти ходять у місцеву школу, а Ліля – перша помічниця пані Олі – вже навчається в училищі на кухаря-кондитера. Вона теж ділиться своїми мріями: мати власну пекарню і також створити колись свій дім, у якому обов’язково буде багато котів і собак.
“Всі добрі люди – одна сім’я”
Велика родина – це не лише багато радості, а й чимало турбот. Для сімей, які вирішили взяти під опіку сиріт, проводять спеціальні навчання. Пані Ольга з усмішкою зауважує, що сьогодні вони з отцем – дипломовані батьки. Але, як і в кожній родині, дітям найперше потрібні тепло і любов.
Сім’я священика сподівається, що таких будинків, як їхній, ставатиме все більше, адже в Україні ще стільки дітей потребують сім’ї. У кожного з них – своя історія з дуже сумним початком. Лише разом можна змінити їхнє життя, щоб вони не повторили долю своїх батьків.
– Хлопчики і дівчатка в інтернатах – це звичайні діти. Які потребують щастя. А щастя для них – це мама і тато. Можна без телефону обійтися, але щоби батьки були поруч. Ми того не цінуємо, бо мали сім’ю. Але коли я сама з тим зіткнулася, то зрозуміла, що це надзвичайно багато.
Одна з традицій, яка з’явилася у будинку Гавличів, – спільні читання. Улюблена книжка – з короткими повчальними історіями. Її перечитують вже кілька разів. У неї дуже проста назва, у яку хочуть повірити діти з інтернатів: “Всі добрі люди – одна сім’я”.
Антоніна БРИК.
Матеріал підготовлено в рамках громадянської кампанії “Відкриваємо двері дітям”, www.openingdoors.org.ua.
У рамках кампанії “Відкриваємо двері дітям”, яка стартувала в Україні, “Наш ДЕНЬ” продовжує розповідати про життя сиріт. Ця кампанія впроваджується в 12 країнах Європи і спрямована на повну відмову від інтернатів. Набагато краще і для сироти, і для держави – виховання у сімейному середовищі. Зростання в інтернаті, кажуть експерти, руйнує психіку дитини і не дає можливості нормально розвиватися.
Степан Герасимів, начальник служби у справах дітей Тернопільської облдержадміністрації:
– Справді, існує величезна прірва між вихованням дитини в родині та в інтернатних закладах. Сьогодні вже є зміни в цьому напрямку. На Тернопільщині з 1212 дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування 1063 дитини виховуються в сімейному середовищі. У 2005 році в області створили першу прийомну сім’ю. Також держава підтримує створення дитячих будинків сімейного типу. Родини отримують ключі від будинку й усе потрібне, головне – аби були охочі виховувати дітей.
Незважаючи на позитивні зміни, нині в Україні 80 тисяч дітей все ще ростуть в інтернатах, щороку туди потрапляє 8-13 тисяч дітей. Це три великі села.
Змінити цю ситуацію можна лише спільними зусиллями. Діти, які залишилися без сім’ї, чекають на увагу та допомогу суспільства.
