– Я та мої однодумці робимо це постійно, а не лише у період виборів. Щоб допомогти – потрібно бачити, чути. Щоб приймати добрі закони, депутат має точно не з кабінету знати життя своїх виборців, проблеми суспільства. Це – моя принципова позиція.
– Таке моє життєве кредо. Довіру треба заслужити і відпрацьовувати. Як депутат обласної ради, якого обирала Збаражчина, практично у кожному селі те, що я обіцяв, виконав. Приклад – рідні Киданці. Одна з найстаріших церквиць-мандрівниць, у якій є Євангеліє з підписом Андрея Шептицького, після моїх звернень як керівника депутатської фракції в обласній раді отримала підтримку у рамках збереження культурної спадщини Тернопілля. Було вирішено питання про спрямування 300 тисяч для фінансування реставраційних робіт цієї унікальної церкви. А недавно довелося побувати на Підволочищині, вотчині народного депутата, причім не одного скликання. Аналогічна проблема, люди скаржаться, що ні від кого чекати підтримки. Я кажу: шановні, якщо ми з дотаційного обласного бюджету змогли вирішити подібне питання, то чому нардеп, у якого є значно більші можливості, нічого не може зробити? Чи не хоче? Я вірю: народ прозріє від популізму, демагогії, бо іншого шляху нема. Якщо хочемо жити достойно, бажаємо позитивних змін, мусимо ці зміни починати з себе. І 21 липня, коли найсильніша зброя – це бюлетень, є можливість зруйнувати стару систему, змістити депутатів, які абсолютно нічого не зробили для країни чи свого округу. Для цього слід прийти на виборчу дільницю і свідомо проголосувати.
До речі, про маленькі села і міста. За кордоном вони мають інфраструктуру. Там не існує поняття неперспективних, бо влада розробляє різні соціально-економічні проекти. А в нас своєрідна «мода» – закривати школи, поштові відділення, ФАПи…
Моя позиція – перш, ніж закрити, потрібно щось запропонувати взамін. На жаль, склалося так, що коли люди чують слово «реформа» чи «реорганізація», знають – чекай біди. Бо справжні реформи підмінюються окозамилюванням.
Візьміть медицину, особливо первинну ланку у сільській місцевості. Там відсутня інфраструктура, професійні кадри, закривають амбулаторії, скорочують санітарок, фельдшерів. Залишається медик, який має і людей лікувати, і траву покосити, і вікно замінити… І на виклик виїхати. А от про відсутність транспорту ніхто не запитує. Те ж стосується дошкільної освіти. Болючим залишається питання оплати праці вихователів, які чомусь не прирівняні до педагогічних працівників. Складається враження, що політика, яку проводила попередня влада, діючий уряд, спрямована проти власного народу. Адже основні функції щодо освіти, медицини, соцзахисту має виконувати держава. Але люди, які реформують медицину, самі лікуються за кордоном. А діти тих, хто впроваджує зміни в освіті, навчаються точно не в Україні. То чого очікувати від таких реформ і реформаторів?
– У цьому випадку я вважаю, що попередня влада досягла того, чого хотіла: загнала людей вже у таку зневіру, що ними дуже легко маніпулювати. Я завжди на такі висловлювання кажу: якщо ви обираєте, аби не гірше, то коли буде краще? Якщо вибраний вами депутат, наприклад, за два скликання нічого не зумів позитивного зробити, то й далі ситуація не зміниться.
– Люди часто мене запитують: як ви бачите дальший розвиток України? Маю лише одну відповідь: іншого шляху, як створення сильної, потужної економіки, високооплачуваних робочих місць, немає. Ми ж розуміємо, наприклад, коли заходить інвестор, внутрішній чи зовнішній, він створює робочі місця, надходять відрахування в бюджет місцевої громади. Відповідно, розвивається інфраструктура. Та ми сидимо на «голці» МФВ і подачок просимо. А тим часом, приміром, з України в Європу вивозять ліс, і там українські заробітчани роблять з нього меблі. Податки йдуть у казну чужої країни. Потім нам ці меблі продають утридорога. Потрібно не ліс вивозити, а створювати, умовно кажучи, підприємства в Збаражі, Ланівцях, Шумську… Меблі і паркет наші люди можуть робити і вдома. І тоді не будемо шукати, де гроші взяти… Гарантую: в разі обрання мене народним депутатом зроблю все, аби навіть у найвіддаленішому селі чи маленькому хуторі людям жилося добре.
– Однозначно! Ми не повинні дивитися на східного сусіда і копіювати Захід. Є політика економічного націоналізму. Крім нас самих, ніхто про нас не подбає.
Сьогодні Україна з виробництва меду посідає провідні місця в світі, а Європа, яка нас дуже «любить», лише 5 тисяч тонн квоти нам виділяє. Це ж подвійні стандарти. І ще. Ми всі бачили, як нас кинули в ПАРЄ. Розуміємо: нікому особливо ми там не потрібні. І тут має домінувати патріотизм. Коли мене запитують, звідки гроші взяти в бюджет, я наводжу приклад: скільки у нас зараз іде на фінансування антикорупційних органів? А користь від них? На утримання лише НАБу, здається, було витрачено 10 мільярдів гривень, повернули ж до бюджету… півмільярда. Що це за ефективність роботи? Чи мільйонні премії так званих менеджерів і керівників «Нафтогазу», у той час, коли стареньким людям підняли пенсії на якийсь десяток гривень? Це хіба не геноцид? Не цинізм? Не треба робити махінацій із субсидіями. Дайте людям нормальні пенсії, зарплати, а не відмивайте мільйони на цій «хімії».
– Так, коли навчався у Львівському університеті, за відмінні успіхи тричі побував у Швеції. Мені пропонували там продовжити здобувати освіту і гарантували місце роботи. Деякі з моїх друзів після навчання у Швеції залишилися у цій країні. Я повернувся. Тому що люблю Україну. І впевнений: гідне, заможне життя можемо побудувати і в себе, вдома. Хочу своїм досвідом, працею, знаннями, прислужитися землякам, Україні, кожній людині. Бо держава нині потребує радикальних змін. Щиро хочу докластися до розвитку нашої країни, руху вперед. Врешті, немає нічого ближчого, ніж рідне село, де виріс, де з діда-прадіда закладалися основи патріотизму.
– Виховання у християнській родині, де панували патріотичні настрої, відіграло для мене велику роль. Мабуть, тому я вважаю, що не може бути гнучкості, лавірування у питаннях, котрі стосуються долі людей, інтересів країни. У пам’ять про свого діда, мільйонів таких, як він, я повинен продовжити ту добру справу героїв, які полягли, воювали за Україну. І які зараз гинуть за те, щоб Україна стала по-справжньому незалежною і сильною. Я вірю: настане час, коли проста бабця в селі не буде знати навіть прізвища президента чи прем’єр-міністра. Бо буде мати нормальну пенсію, буде забезпечена, а не буде думати, як вижити і кому за це «дякувати».
– Ключ, який підібрали окремі політики, маніпулюючи патріотизмом, ідеологією, постійно діяти не буде. Врешті, хто дав право тим чи іншим політикам приватизовувати любов до України? Я, мої батьки, мої предки з діда-прадіда – українці. Я реальними справами доводжу любов до Батьківщини. Не гаслами, не голослівними виступами. Ось зараз допомагаємо відбудовувати в Іловиці на Шумщині монастир. Хоча це маленьке село. Декілька хат. Але це – святиня, яку треба зберегти. Не заради виборів, а заради наступних поколінь.
– Запевняю, що зроблю у парламенті все для того, аби відстояти українську ідентичність. Українську мову. Українську землю. Наше величезне багатство, яке багатьом новоспеченим політикам вже кортить продати. Ще тільки залишилося забрати землю, а тоді вже й України не буде. Надто довго ми вчимося на своїх помилках. Маємо поміняти філософію і психологію побудови якісно нової сильної держави. Не ділити Україну, як нині роблять старі політики, а жити і працювати заради неї.
– Хтось сказав, коли робиш те, що тобі подобається – не втомлюєшся. І це правда. Розчарування людей владою сьогодні дуже велике. Я хочу повернути людям віру. Все у нас буде добре. Взагалі, люблю спілкуватися з людьми. Зразу уявляю свою бабцю, односельців, яким хочеться допомогти. А найважливіше те, що у мене є потужна команда, однодумці з усієї області, які теж націлені на добрі справи.
