– Синку, ти сьогодні не вечерятимеш? – жартівливо здивувалася Руслана.
– Іду-іду, мамцю! Зараз, ще пару слів, уже завершив майже.
За кілька хвилин Романчик уплітав за обидві щоки ароматні млинці зі сливовим повидлом.
– І що ж ти там таке писав, якщо не секрет? – поцікавилася мама.
– Ну, як тобі сказати… – усміхнувся малий. – Те, що писав листа Святому Миколаю – не секрет, а от те, що у листі – секрет!
Руся ніжно пригорнула і поцілувала свою білобрису Ромашечку. Який же він ще наївний і цікавий, – подумала. Цьогоріч синові виповниться дев’ять. Хлопчина дуже допитливий і розумний. Багато читає, захоплюється футболом, власне, як і більшість дітей у його віці, любить ролики і ковзани, грає на гітарі. Він мамина гордість і відрада.
Уже три роки вони живуть удвох. З чоловіком Руся розлучилася. У неї вже перегоріло-переболіло. А от дитина… Як же її Ромчикові не вистачає батьківського теплого слова, його поради і міцних обіймів! Тільки от тато чомусь не квапиться до сина. У нього є інше захоплення, яке замінило і сім’ю, і дружину, і сина – алкоголь.
Петро давно вже не те, що не допомагає, навіть не цікавиться, як і за що живуть його колишня дружина і син. Ромчик часто згадує, як вони з татом м’яч ганяли, в зоопарк ходили, книжечки читали. І майже завжди із сумом додає: «Це було ще тоді, коли тато був нормальним…». Руслана розуміє, як дитині болить ця тема, намагається завжди обійти гострі кути, щоб не ранити його додатково. Але не завжди вдається…
Пригадалося, як колись ішли з сином, й раптом Роман сіпнувся і тремтячою рукою показав на інший бік вулиці: «Мамо, мамо! Глянь, там наш тато!». То був дійсно він. Руся б упізнала його серед мільйонів. Вони зупинилися. Обшарпаний, у брудному одязі й рваному взутті, з недопитою пляшкою в руці волоцюга, голосно лаявся, хаотично розмахував руками. На якусь мить затих, глянув у їх бік, потім махнув рукою, сплюнув і подався, хитаючись, геть. Того вечора Романчик довго плакав і не міг заснути. Плакала й Руся. Від власної безпомічності, від усвідомлення, що Петро уже ніколи не буде тим, яким був колись. Від жалю і болю, від розпачу й сорому перед власною дитиною за його батька. Попри образи і злість ніколи нічого поганого, особливо перед сином, не говорила про Петра. «У тебе дуже хороший тато… був. Не забувай про це. Він любить тебе. Просто страшна хвороба забрала у нього розум. Але ти маєш пам’ятати того тата, яким він був до хвороби – доброго, веселого, розумного…» – говорила синові завжди. «Я знаю, мамо! І я його люблю! Того… доброго, веселого і розумного…» – з дитячою серйозністю відповідав, обіймаючи маму за шию.
Руслана завершила усі хатні справи, зайшла, побажати доброї ночі синові. Романко, певно від того, що довго сьогодні катався на санчатах з хлопцями і натомився, уже солодко сопів у своєму ліжку. Поправила ковдру, поцілувала неслухняного чуба, і вже збиралася вимкнути нічник, як помітила той лист із секретом, який так старанно увесь вечір писав Романко. Взяла до рук складений вдвоє аркуш і тихенько вийшла з кімнати.
«Святий Миколаю! Я уже дорослий і насправді давно не вірю ні в дива, ні в якихось казкових істот… – так починався лист. Руся усміхнулася і продовжила читати… – Але я знаю, що ти існуєш і дуже допомагаєш людям, особливо тим, хто щиро вірить у твою силу! Я не проситиму у тебе жодних подарунків, мені не потрібні ні іграшки, ні книги, ні телефон, ні велосипед новий, якого я так хотів. Я готовий відмовитися від усього-усього! Але у мене є одна мрія. І я писатиму тобі листи щороку доти, доки вона не збудеться. Ти ж милосердний, то зроби так, Святий Миколаю, щоб мама моя не плакала, щоб вона була найщасливіша! А я хочу лише одного, щоб у мене був тато. Дякую! Обіцяю бути дуже чемним, ще кращим, ніж був цього року. Тільки виконай моє прохання. Коваленко Роман Петрович…». Далі була адреса, напевно для того, щоб Святий Миколай не переплутав його з іншим Романом Петровичем. Руслана гірко заплакала. Приспаний біль шкрябнув ще дужче за душу. Відчула лише зараз, як втомилася за рік бути без надійного плеча, без коханих очей, без доброго слова. Сльози рясно капали на листок, залишаючи мокрі сліди та чорнильні патьоки. «Яка б я не була всесильна, але твого бажання, мій дорогий, не в силі виконати. Краще б ти попросив велосипед…»
Поволі заспокоїлася. Склала лист і поклала на стіл у дитячій. Знаючи наполегливість і впертість Романчика, дійсно вірила, що син писатиме ті листи про тата, доки не подорослішає. Де знайти потрібні слова, як заспокоїти дитину? Руслана й для свого серця не могла їх дібрати…
Із самого ранку Роман старанно заклеїв конверт і поклав його мамі в сумку.
– Ма, не забудь лист вкинути, ти ж повз пошту ітимеш!
– Добре, Ромцю. Обов’язково! – розмова знову відкладалася. Ну як вона може зіпсувати сину настрій, забрати віру?
Після роботи домовилися з Романком сходити разом за покупками. Руслані дуже подобалося, що син завжди допомагає їй в усьому, часто примовляючи, що «це не жіноча робота, тут моя рука потрібніша».
Вечірнє місто, огорнуте легкою сніговою шаллю, було напрочуд тихим і спокійним. Легкий морозець несміливо пощипував за носа і в такий вечір гріх було не прогулятися.
– Ма, – Романчик у одній руці ніс сумку з продуктами, а іншою тримав маму за руку. – А ти той лист мій відправила сьогодні?
– Зовсім забула! Але завтра обов’язково вкину!
– Я думав сьогодні увесь день, що, мабуть, не потрібно його надсилати.
– Чому?
– Сьогодні після уроків я бачив, як за Лізою прийшов вітчим. Він був напідпитку, бив її, різні погані слова казав… Мені було так гірко за неї, шкода, що я малий, а то я б його за шкірку викинув! Я йшов і плакав, бо мені було соромно. Навіщо нам такий тато, нам і удвох добре, правда ж, ма? – заглянув у очі.
– Правда, мій дорогий! – Руслана пригорнула сина. – Мій ти турботливий маленький захисник! Все у нас буде добре, я тобі обіцяю, що ніхто тебе не скривдить!
Святий Миколай таки приходив до Романчика, бо ж він був слухняним увесь рік. Приніс йому солодощі й два томики улюбленого Пола Стюарта. Хоч того листа вони з мамою не відправляли, але десь на небесах прохання маленького хлопчика стовідсотково було почуте. І уже тихенько доля готувала Руслані зустріч з чоловіком, який зможе стати гарним другом для її сина, люблячим і щирим, терплячим і ніжним.
Батьківська любов зовсім не схожа на материнську. Вона вимогливіша і суворіша, але так потрібна дитині. Кожен хлопчик підсвідомо прагне бути сміливим і розумним, сильним і справжнім чоловіком. І не важливо, хто в його житті буде прикладом для наслідування – рідний батько, дідусь, дядько, старший брат чи вітчим. Головне, щоб ця людина додавала впевненості, оточувала увагою й своєю чоловічою любов’ю. Батьком стати просто, кажуть в народі, а от бути справжнім батьком, який цінує свою родину, піклується, любить і поважає її все своє життя, не кожному під силу…
