Хай ангели вам сповістять…

Хай ангели вам сповістять…

«Страшно, коли помирає людина, але ще страшніше, коли помирає пам’ять про неї», – такі слова я почула колись від мудрої, світлої, дивовижної жінки – Франі Йосипівни Попчук із Теребовлі.

Як часто тепер я згадую ті слова! Особливо, коли проходжу повз її будинок, де, на жаль, уже господарюють чужі люди…

Ми зустрічалися з нею майже щодня. Ніби нині бачу Франю Йосипівну біля хвіртки її дому під парасолею старого горіха. Завжди акуратну, в квітчастій хустині, з паличкою в руках. Далі свого обійстя в останні роки пані Франя уже не виходила. Але постояти біля хвіртки, як зізнавалася, дуже любила.

«Хтось мені щось скаже, щось комусь я, а там і доньки чи онуки прийдуть, то скучати не доводиться», – казала.

Розмова із Франею Йосипівною завжди мене звеселяла, давала заряд енергії на весь день. Тепер дуже шкодую, що не завжди заходила до неї надовше, як вона просила. Обіцяла, що обов’язково зайду найближчим часом, бо нині, мовляв, ну, ніяк не виходить.

Ох, життя, з його вічними клопотами і проблемами – завжди кудись поспішаємо, чогось не встигаємо…

З Франею Йосипівною ми колись разом працювали на взуттєвій фабриці. У цеху була конвеєрна система, і вона першою завантажувала стрічку. Через те ніколи не дозволяла собі запізнитися, ставилася до роботи дуже відповідально. «Усі не повинні чекати на одного», – казала.

Слідом за нею наступну операцію виконували Люба Руднянин, Іванна Олещук і я. Так утворилася наша дружна компанія, ватажком якої була вона, наша Йосипівна, як ми любили її називати.

Працювати разом з нею було цікаво і легко. Нас захоплювали її життєрадісність, порядність і доброта. А ще – мелодійна, пересипана усілякими жартами і приповідками, мова. Франя Йосипівна хвилювалася за нас – молодих, завжди давала мудрі і влучні поради. А якими смачними гостинцями пригощала! І охоче ділилася своїми рецептами.

Пригадую, як одного разу я сильно захворіла. Молода, безпечна, до лікаря не звернулася, а зайнялася самолікуванням, не усвідомлюючи, що цим тільки ускладнюю хворобу. Коли стало зовсім кепсько, Франя Йосипівна настояла, щоб я пішла у поліклініку. Із двобічним запаленням легенів мене госпіталізували в стаціонар.

Своїй мамі, котра проживала в іншому районному центрі, я вирішила нічого про це не казати, щоб не хвилювати її. Натомість, по дорозі до лікарні зайшла на пошту (мобільного зв’язку у той час не було) і по телефону запевнила її, що у мене все гаразд.

Яким же було моє здивування, коли вже увечері мене навідала Франя Йосипівна! Серед усілякої смакоти, яку вона принесла, були мої улюблені пиріжки з капустою, яких вистачило на всю палату.

Вона провідувала мене щодня, і з такою турботою і любов’ю піклувалася, що мої сусідки по палаті спочатку думали, що Франя Йосипівна – моя рідна мама. Вона й кликала мене: «доцю».

Ця жінка й справді не раз заміняла мені матір. І тоді, коли я хворіла, і коли на душі було нестерпно важко, я теж поспішала до неї за порадою, бо знала – вона неодмінно зрозуміє і не осудить.

А в скрутні часи перебудови, коли зарплату видавали товаром і в хаті інколи не було хліба, вона ділилася зі мною, чим могла, радила, як вижити, вистояти: «Повір, це – ще не біда. Я голод пережила, коли людина людину готова була з’їсти. Оце була справжня біда! А хліб пекти я тебе навчу».

Наступного дня я уже виймала з духовки запашні буханці і смачні коржики, спечені за рецептом Франі Йосипівни.

Будинок Попчуків – перший у ряду при дорозі, але ні вона, ні її чоловік Роман Йосипович ніколи не зачиняли хвіртку на замок. Якщо у когось була потреба важкі сумки залишити, чи води напитися, чи халепа спіткала у дорозі, яку слід було негайно залатвити – усі йшли до Попчуків. Якось я спитала Франю Йосипівну, чи це не втомлює, не набридає їй? Вона лише усміхнулася синіми блаватами очей і промовила: «Ми з чоловіком просто любимо людей». І не тільки допомагала перехожим, а й пригощала соковитими яблуками і грушами з саду. Йшли до неї і за квітами на Першовересень чи інше якесь свято, і вона охоче роздавала пишні троянди і гордовиті гладіолуси зі свого квітника.

Вони любили людей, а люди їх. Невипадково більше тридцяти років Романа Йосиповича обирали головою колгоспу, який він своєю невтомною працею вивів у передові. Згодом був удостоєний звання Героя соціалістичної праці.

Двох своїх доньок, Надію і Людмилу, а також сина Юрія вони виховали порядними людьми. Для них, а ще – для своїх онуків і правнуків вони стали взірцем мудрості, доброти і совісті.

Пригадую, як побивалася Франя Йосипівна, коли її чоловік пішов у засвіти… Усе здавалось їй – відчиняться двері і зайде він – високий, ставний, присяде на ганку і спитає: «А газети уже приносили?» І засидиться з пресою допізна. А потім обговорюватиме з нею прочитане.

Незважаючи на свій поважний вік, пані Франя теж багато читала. Від нашої листоноші Стефи Мазепи я дізналася, що їй дуже сподобалося нове видання «Наш ДЕНЬ», а особливо – «Сімейне гніздечко». Я спитала її про це.

«Ой, не кажи! Дуже гарну газету створила Зіна Кушнірук! Іноді так наплачуся над чужою долею, часом порадію за чиєсь щастя, і здається мені, що я зустрілася з цією людиною, добре її знаю. Часто в епізодах чужого життя впізнаю своє».

Літа поступово хилили Франю Йосипівну додолу, але очі її – не старіли. Залишалися такими ж виразними, із вогником якогось особливого світла і доброти. Та хіба лишень очі? Її багата, висока душа до останнього дня була молодою…

Спасибі вам, Франю Йосипівно, що ви були і є у моєму житті, бо ви для мене – жива! Спасибі за добру науку, що назавше буде для мене світлом, яке наповнює моє життя змістом, осяйним оптимізмом і вірою в торжество правди і добра. Хай там, у мирній райській місцині, де немає ні обману, ні зла, небесні ангели сповістять вам, що пам’ять про вас не згасне в серці моєму ніколи…

Марія МАЛІЦЬКА.

м.Теребовля.






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares