Кожній божій істоті життя дається Всевишнім один раз. Це кожен розуміє. Але це життя в людей буває досить різним. Кажуть, що Бог посилає кожній дитині ще при народженні її долю.
«Так записано їй на небесах», – можна почути з людських балачок. І дійсно, життя прожити – не поле перейти. І на цьому відрізку часу трапляється різне. Кому яка доля виписана. Хтось розкошує від дня народження і до смерті, а іншим судилося жити важко з тягарем на плечах. І тоді треба мати «залізні» нерви, а в душі велику віру і надію на майбутнє, що все ж таки щось здійсниться і той тягар стане легенькою ношею, і серце перестане щеміти від болю та розчарувань.
Але, на превеликий жаль, не все так буває. Олена теж опинилася у чорно-смугастій колії, залишившись одною-однісінькою у цьому жорстокому світі. Без жодної підтримки, без сім’ї, без батьків, без родини.
Так, їй важко і навіть буває нестерпно. Але вона живе, бачить щодня білий світ і це – найголовніше. Може, хтось і не витримав би такої жахливої долі, але Олена загартувалася від холоду, який взимку в крижаній хаті сковував тіло, від голоду, коли не було за що купити хлібину, від страшного горя – раптової смерті матері – найдорожчої, найріднішої людини.
Це був для неї найважчий тягар, бо мати була берегинею її життя, з нею воно було щасливе. Материнська любов і ласка тримали її на світі. Мати постійно журилася, що Оленка часто хворіла. Всілякі труднощі брала на свої плечі, щоб доньці було легше. Все говорила: «Як ти житимеш без мене, дитино моя?» – і заходилася плачем. Оленка втішала її, як могла, допомагала по господарству, нехтуючи своїм здоров’ям, бо бачила, як надривається мати біля всякої роботи. А сільська праця – досить нелегка. А ще мати брала всяку гризоту близько до серця, а воно – не камінь.
Не вірила Олена, що так раптово згасне життєва зірка її матері. Мусила вчитися тягнути негаразди сама.
Олена по людських обличчях бачила, хто привітно ставився до неї, а хто не дуже. Колись казали старі люди: «Як би тобі не жилося прикро, не показуй на людях, що втомлена, а усміхнись, привітайся з кожним. Хай не тішаться з твого смутку вороги». За цією народною мудрістю Олена й намагалася жити. Хоч душу обпікав вогонь безпорадності і відчаю. До кого скаже слово, з ким порадиться, хто допоможе? «Сама, як палець», – говорила сама з собою, а з боку ніби хтось шепотів: «Неправда, ти не сама. Бог з тобою».
Відтоді Олена почала жити з великою вірою в серці. Вставала – ревно молилася, лягала – теж саме, десь йшла – з уст не сходили слова молитви. У святкові дні вона завжди відвідувала храм Божий. Сповідалася, приступала до святого причастя і здавалось їй, що хтось вищий за всіх тримає її на світі. Просила Бога, щоб давав їй здоров’я і сили для подальшого проходження свого земного шляху. Відвідувала могили рідних, молилася за їх душі, ставила свічки, сіяла квіти. Довго не могла отямитися від злощасного горя, тужила за ненькою. Світ став сірим і похмурим. У думках стояла порожнеча. Адже мама потрібна була їй ще довго-довго. Але крутий поворот долі перекреслив всі сподівання. Мати не вийшла з коми і закрила очі навіки, залишивши єдину хвору доньку на Божу опіку, бо більше нікого в них не було з родичів.
Олена розуміла, що життя надто складне. От її батьки тяжко працювали в колгоспі, хату нову будували, Оленку ростили, вчили. Якби не її хвороба, можливо, дівчина і заміж вийшла та не була б самотньою.
Так часто розмірковувала Олена і минали її дні. Буденність чекала свята, Бог давав їй життя, ще зірка її світила в небі. А коли впаде вона? Хто знає? Це тільки Богу відомо. Може, так і легше жити, коли людина нічого наперед не знає. Тоді у неї ще є бажання, є надія, вона бачить білий світ: сонце і трави, квіти і діброви, п’є чисту джерельну воду, дихає свіжим повітрям, ходить стежками, де в’ється барвінок. І дякує людина Богу за цей світ, у якому народилася і є його частинкою.
А там – як час покаже…
