“Якби хтось підкинув мені таку ідею шість років тому: слухай, а спробуй поїхати до Китаю без грошей, я б точно такого не робив”, – з усмішкою розповідає 26-річний Іван Онисько. Без знання мови, квитків на потяги, літаки чи автобуси, без грошей на готелі та їжу він за останні півроку відвідав 12 країн. Восени Іван зібрав свій наплічник, узяв карти й український прапор і вирушив до Китаю автостопом, тобто зупиняючи попутній транспорт. Єдині гроші, які з собою мав, – одногривневі банкноти. Їх давав людям у дорозі як маленький знак вдячності за допомогу.
Іван народився у селі Сущин Теребовлянського району, що на Тернопільщині. Навчався у Чернівцях, тоді й спробував “застопити” свій перший автомобіль. Спершу їздив так Україною, потім – Європою, а восени вирушив аж в Азію. Зараз у його мандрівному списку вже 28 країн. Подорож до Китаю Іван жартома називає “автостопною еволюцією”. Кинувши виклик самому собі, він зробив те, що здається неможливим для більшості людей: побачити світ можна і без грошей, а порозумітися з іншими – не знаючи мови. Про зустріч із невідомим і пошуки самого себе Іван Онисько розповів “Нашому ДНЮ”, вже фактично розпочавши нову подорож.
“З’являється все необхідне”
“Спочатку я дуже боявся подорожей, тобто не подорожей, а невідомості. Боявся, коли не знав, що там може мене чекати. Перший допінг – спробував автостопом добратися з Чернівців додому. І якось так воно добре мені пішло, що почав їздити все далі.
Влітку я жив у Києві, займався громадською діяльністю, за яку не отримував зарплати. У мене був вибір – шукати роботу на осінь або спробувати авантюру. З’явилась думка поїхати в Китай без грошей, і за тиждень уже був у дорозі. Коли хочете щось зробити, довго не думайте, бо потім з’явиться безліч контраргументів, чому робити цього не варто.
Першою після України була Молдова. Люди, коли підвозили мене автостопом, питали, куди їду. Я казав, що до Китаю, і вони трохи крутили пальцем, бо де Китай, а де Молдова. Виявляється, можна і так. Далі були Крим і Росія, звідти дістався до Казахстану. Потім – Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан і Китай. На цьому я не зупинився й поїхав у Лаос, Камбоджу, Таїланд і Малайзію, і все це попутним транспортом. Особливість автостопу в тому, що ніколи не знаєш, виїхав водій, який захоче тебе підвезти, з дому чи ще ні. Прокидаєшся зранку, а де будеш ввечері, з ким зустрінешся – ніколи не знаєш.
Люди в дорозі охоче допомагають. Хтось робить це, щоб потім сфоткатись і показати друзям. Але є щось таке, чим і мандрівник може поділитися. Це емоції, історії, просто позитив. І коли здається, що нічого не даєш людям, насправді даєш багато. Коли їдеш кудись без грошей, то довіряти – це єдине, що залишається. І поступово з’являється все необхідне.
“З кимсь добре, самому добре”
Самотність – це щось таке, що не пов’язане з подорожами. Самотньо буває і вдома, і на роботі – де завгодно. А завдяки подорожам, мабуть, це відчуття у мене зникло. У Китай я виїхав сам, але в дорозі знайомився з різними людьми. Подорожував з китайцем, француженкою, бразильцем, з хлопцями з Петербургу і дівчатами з Казахстану й Челябінська. З кимсь добре, самому добре. Це різний досвід.
Багато людей бояться кудись їхати, бо не знають англійської чи ще якихось мов. Насправді основні речі можна пояснювати без цього. Наприклад, коли показуєш на карті, звідки ти і куди прямуєш, це вже якась комунікація. Невеликі знання турецької допомагали мені в усіх тюркських країнах, таких як Казахстан, Узбекистан, російська – в пострадянських.
Стосовно віз – наперед треба було робити тільки китайську і в Таїланд. В усі інші країни віз не треба або робили їх на кордоні. В Європі з цим багато труднощів. Якщо їхати в напрямку Азії, то все набагато легше.
Люди в дорозі не тільки пригощають їжею, а й дають іноді гроші. Я їх не тратив, і завдяки цьому вдалось зробити візи в кілька країн. Якщо потрібно, завжди можна знайти, як підзаробити. Іноді продавав фотографії. Друзі в Інтернеті спеціально для цього надіслали мені світлини з різних куточків України. Я роздрукував їх і виставляв на вулицях, а перехожі давали, хто скільки вважав за потрібне. Тайці, наприклад, обожнюють фотографії і завжди готові їх купити. А часом, буває, беруть задарма.
“Зменшити потреби – і це дає свободу”
Коли їздиш по світу, долаєш багато стереотипів і багато що в собі. Перед цим я був вегетаріанцем п’ять років. Але розумів, що їду без грошей, і налаштувався їсти та приймати все, що буде в дорозі.
У Лаосі водій довіз мене до села, до якого навіть дороги не було, тільки стежка. Я був третьою білою людиною, яка туди потрапила. Місцеві збігались подивитись на мене, а потім запросили до столу. Особливо стежили, як буду їсти місцеву страву – запеченого щура. На смак він нагадував курку.
Або Самарканд. У багатьох є стереотип, що узбеки – це ті, хто їздить у Москву на заробітки. Я побував у 28 країнах, і в Самарканді виявилися найгостинніші люди. Навперебій запрошували поїсти чи переночувати.
Гостинними виявилися і китайці. Вони охоче допомагають, але до себе запрошують лише найближчих. Для китайців дім – це щось особливе. У кожній країні – своя культура. Вона може бути відмінною від нашої, і це нормально.
Але коли є намет у наплічнику, про місце ночівлі можна не думати. Якось я ночував у будці для банкомату. А улюблене місце, де довелося спати, – труба на будівельному майданчику. Коли побачив її, згадав про Діогена – філософа, який жив у бочці. Виявилося, що й так можна переночувати, і досить непогано. Не обов’язково жити в рутині, коли постійно мусиш обмінювати час на гроші. Зменшити потреби – і це дає свободу.
“Страшно – коли сидиш вдома”
У Камбоджі я відчув, що мені вже вистачило подорожей. Пройшло три місяці, відколи я виїхав з дому. І мені захотілося кожного ранку прокидатися в тому самому місці, знати, що там на вулиці. Вирішив знайти собі роботу й залишитись на якийсь час. Прожив так тиждень. Але настає момент, коли розумієш, що треба рухатись далі.
У подорожах дуже багато залежить від внутрішнього стану. Чим більше конфліктних моментів і комплексів у самій людині, тим частіше вона зустрічає це зовні.
Звичайно, не все завжди гладко. От на моїй валізі, у якій я возив гривні, був український прапор, а зараз його нема. Він зник у Криму, а з’явився натомість синець на лобі. Коли я в’їжджав на півострів, російські прикордонники не особливо перевіряли речі, не розпитували і без проблем пропустили. А коли збирався виїжджати з Криму й ловив попутку, тримаючи в руках цю валізу, спинилась машина й посипались матюки. Вийшов кремезний чоловік, вирвав прапор і вдарив долонею в лоб. Але я їхав не в Крим з прапором, а подорожувати по світу з прапором. Однозначно, варто не боятись, бо позитивних моментів у подорожах більше. І винагорода в якості того, що побачив і пережив, дуже висока. І внутрішні зміни, які відбуваються, теж варті того.
Враженнями від подорожей я ділюсь на своїх сторінках в соцмережах. Коли був за кордоном, мені написав німець і запропонував супроводжувати його Азією. Тому додому повертався літаком. Квиток на нього, до речі, купив за гроші з тих світлин, які виставляв на вулицях.
А в рідному селі моїм подорожам вже не дивуються. Хоч спочатку близькі люди переживали, але нічого поганого не ставалось. Страшно – коли сидиш вдома і здається, що десь там небезпечно. І не тільки здається: вмикаєш телевізор, і дійсно – теракти, вбивають людей. А коли мандруєш, коли відкритий до чогось доброго і сам маєш на мені нести позитив, то світ набагато відкритіший і добріший, ніж може здаватись. Мандруйте. А якщо не мандрувати – то просто не бійтеся втілювати свої мрії. Якщо не ви, то хто це буде робити?”
Антоніна БРИК.
