Та ніч була такою тихою і спокійною – ані жодної маршрутки, ані випадкового перехожого. Навіть у вікнах багатоповерхівок не світилося, хіба де-не-де блимали вогники, як промінчики у темряві.
Надія майже бігла додому, до самотньої квартири, єдиного прихистку для замученої роботою молодої дівчини. Замученої – бо її маленька оселя та меблі залежали від того, чи зможе вона оплачувати банківські кредити, а отже, нюняти і жаліти себе нічого. У свої двадцять п`ять вона твердо стояла на ногах і була упевнена: всі труднощі, усі перепони здолає без проблем.
Замислилась – і не почула скреготу гальм за спиною, щось штовхнуло її уперед, і темрява заполонила свідомість.
Отямилася вже в лікарні, в гіпсі та бинтах… Усе боліло, лихоманило, і мама, заплакана, мовчки витирала піт на її чолі.
Вже потім дізналася страшний вирок лікарів: вона довіку не зможе ходити, довіку – інваліднтй візок й усвідомлення того, що її життя – під укіс.
Водія, який збив її та втік із місця злочину, так і не знайшли. Хоч Надія сподівалася таки побувати на суді й глянути кривдникові в очі – за що таке їй, молодій, вродливій, розумній?!
Час спливав тяжко і болісно. Надія потихеньку приходила до тями. Мама забрала її додому, бо квартиру довелося продати – рахунок за лікування був астрономічним.
Тепер вона більше часу проводила у соцмережах, усі подруги раптом зникли, їх мов корова язиком злизала .
Замкнена у собі та чотирьох стінах, Надія вдавалася до самокатування – що було б, якби вона так не захоплювалася роботою? Працювала до ночі. Може, і не сталося б того, що сталося…
…Якось, коли вона оглядала соцмережі, у друзі на її сторінку попросився Петро. Тридцятилітній парубок працював менеджером в одній із торгових фірм, був досить наполегливим, і несподівано для себе Надія почала із ним переписку. Вони довго спілкувались в онлайні, й якогось дня Петро запропонував Надії зустрітися.
“Але ж я інвалід, – писала йому Надія. – Я в інвалідній колясці, я не можу ходити.”
“Ну і що? – не забарилася відповідь. – Люди бувать різні, а ти мені подобаєшся.”
Несподівано для себе вона дала згоду.
Він прийшов до неї з букетом червоних троянд, а потім чомусь ніяковів, слухаючи її історію тієї нещасливої ночі. Випив чаю з печивом, котрими люб`язно пригостила його Надійчина мама, і поспіхом попрощався.
Однак, відвідав її іншого дня. Надії з ним було легко і весело, вони знаходили спільні теми для розмов, парубок був веселим та розумним.
– Виходь за мене, – одного разу, ставши на коліна, сказав він і лагідно подивився їй у вічі.
Надія мить подумала і відповіла:
– Так!
Відгуляли весілля. Спливали дні. Надія купалася в любові та увазі чоловіка. Петро знайшов для неї найкращих лікарів, повіз у Німеччину, там вона нарешті змогла стати на ноги. З милицями – але ж зуміла!
І знову минали дні. Та чомусь Надії здавалося, що коханий чоловік віддаляється від неї. Його часті поїздки “кудись у відрядження” дратували молоду жінку. Їй думалось, що має іншу.
– До коханки біжить, до коханки, – казала мамі, а та лише зітхала . Бо перед весіллям усі родичі відмовляли Надію від заміжжя, не кожен чоловік матиме витримку доглядати напівпаралізовану.
…Одного ранку у двері постукали. Дибаючи на милицях, вона підійшла, запитала:
– Хто?
– Прокуратура, – відповіли їй.
Надія здвигнула плечима, бо ж ніяких гріхів за собою не мала, і відчинила двері.
– Вибачте, що турбую, – з порога сказав незнайомець .- Але ми, здається, знайшли винуватця того ДТП.
Із теки витяг світлину:
– Упізнаєте?
Надія вжахнулася. В голові запаморочилося… Із холодного глянцевого паперу на неї дивився її Петро.
– Так, – глухо відповіла вона, – це мій чоловік.
…Потім, здається, її відпоювала чаєм мама, незнайомець просив вибачень, дав номер телефону, щоб, коли Петро повернеться, задзвонити йому.
…Він не забарився – через декілька днів.
– Я знаю про несподіваний візит, мене затримали і відпустили після зізнань.
Присів на краєчок стільця.
– Тієї ночі я їхав з іменин, був напідпитку, – стиха пояснював, опустивши очі. – Я зупинився, переконався, що жива, тоді викликав “швидку, а сам… Сам поїхав, боявся, не хотів, щоб дізналися на роботі, мав йти на підвищення. Упізнав, коли познайомилися в мережі.
Глянув винувато:
– Я закохався до нестями, я вирішив, що спокутую свою вину, заробляв, де тільки міг, аби лише ти була здорова.
Упав на коліна:
– Прости мені, – цілував руки. – Я зрозумію, якщо ти виженеш мене, якщо розлюбиш мене, я … Я винен! Каратимусь усе життя!
– Іди на диван, – помуро сказала Надія, – зранку поговоримо.
…Вона довго дивилася на зоряне небо, не знала, як учинити. Петро кохав її, вона була щасливою. Як відмовитися від кохання, від їхньої маленької сім`ї? І що чекає її далі? Самотні ночі та інтернет? Сусідські співчуття? Пробачити чи ненавидіти ? Дилема, котру вкрай треба розв`язати.
“Подумаю про це завтра “, – сказала собі Надія і причинила кватирку…
Світлана ТРУХАНОВА- ДЗУДЗИЛО.
