На загубленій срібній струні «бабиного літа» забуту мелодію грав вітер. Музика, яку чула лише душа і від якої усміхалися небеса. Звуки, які змусили пізню осінь розпустити золоте волосся і закружляти у повільному танку із втомленим від суєт світу…
І раптом цієї неземної мелодії несміливо торкнулися тоненькі звуки скрипочки – в осінньому парку щось імпровізувало дівчатко. «Браво! Браво» – шелестіли листям статечні клени. «Гарно! Гарно!» – шепотіли берізки…
Дівчатко закінчило грати, вклонилося слухачам-деревам. «Браво! Браво!» – продовжували аплодувати вони…
…Ніхто не сумнівався у Яринчиному майбутньому. «Ти будеш першою скрипкою», – казав учитель музики Адам Казимирович своїй улюбленій учениці. Але Яринчині імпровізи залишилися у минулому… Вона вибрала професію медика, як і її коханий Володя. Він вважав: музика – це несерйозно.
Інститутські подруги розповідали Ярині, що Володя зраджує їй. Не вірила. Заздрять, думала. А коли наважилася запитати, чи це правда, відповів:
– Ти не кохаєш мене, якщо слухаєш різні дурниці.
На останньому курсі Ярина завагітніла. Поділилася з коханим звісткою. Гадала: нарешті вони одружаться.
– Спершу треба кар’єру зробити, хоча би старт. А тоді вже про дітей думати. Зроби аборт, – наполягав Володя. – Одружимось відразу, як отримаємо дипломи. Обіцяю…
Дівчина не хотіла губити первістка. Але зважилася…
– Ярино, після аборту ви ніколи, чуєте, ніколи, не зможете мати дітей! – спам’ятовувала юну пацієнтку старша лікарка.
– Ми все вирішили! – перебила її дівчина.
Пізніше Ярина проклинатиме той день. Буде каятися. Тепер же чекала пропозиції від коханого. Подумки облаштовувала їхнє спільне життя.
– Нам потрібно серйозно поговорити, – сказав Володимир перед випускним.
Дівоче серце радісно підстрибнуло. Нарешті!
– Я одружуюся!
– Тобто… ми…
– Я одружуюся з Тетяною.
– Жартуєш? А я? Наша дитина?
– Яка дитина? Ти ж аборт зробила.
– Бо ти хотів цього. Це жорстоко…
– Жорстоко – вбити ненароджену дитину. Тепер ти не зможеш народити. А я хочу мати нормальну сім’ю. І знаєш, жінки народжують наперекір усьому. Ти не змогла…
– Ненавиджу тебе!
Володимир у відповідь засміявся.
На випускний Ярина не пішла. Не могла бачити Володимира й Тетяну.
Тетяна – вигідна наречена. Батьків брат – медичний чиновник. Допоможе з роботою, кар’єрою…
Яринині одногрупники веселились на випускному. Вона поїхала на дачу. Дістала скрипочку.
– Колись я зрадила тобі, – мовила до інструмента. – А тепер зрадили мене.
Торкнулася смичком струн. Не мелодію – зойк видала скрипка. Яринина душа зойкнула у відповідь.
…Володимир із Тетяною поїхали працювати до іншого міста, де був поважним чиновником її родич. Ярина знайшла роботу у невеличкому містечку – неподалік від обласного центру, де жили батьки.
Містечкове життя спокійне. Колеги – привітні. Ярині подобався великий старий сад довкола лікарні. У теплі погожі дні на лавках у саду любили сидіти хворі. А у вечори – закохані.
У Ярини з’явилося улюблене дерево. Низьке, з розлогим гіллям. Молода лікарка часто сюди приходила. Про щось думала. Вона була добра, але мало усміхалася. Вродлива, але самітня. Нікому не відкривала душу. Сторонилася чоловіків.
Тридцятиріччя Ярина святкувала вдома.
– Доню, хіба на Володі світ клином зійшовся? – запитувала матір.
– Онуками б потішитися, – зітхав батько.
Ці слова боляче кололи Яринине серце. Батьки не знали про її гріх…
– Ярино, у твого колишнього вчителя музики біда трапилась, – розповіла за вечерею матір. – Нині зустріла його. Ледве впізнала.
– Адам Казимирович захворів?
– Його син із невісткою загинули. З відпочинку поверталися. Аварія і… Внучка залишилася. Гарненька. Як він раду дає восьмирічній дитині? І дружини недавно не стало.
Ярина не знала, які уподобання у теперішніх дівчаток. Вона у восьмирічному віці ляльки любила. А ось її десятирічна сусідка Людочка вже модою цікавиться. Розповідає Ярині про модельок і запитує, чи пасують їй одяганки, прислані бабусею з Італії.
У вихідний Ярина купила солодощі й кумедного ведмедика. Зателефонувала до Адама Казимировича. Напросилася в гості.
– Моя Вероніка, Ніка, – голос у вчителя був сумний. – А це – моя колишня учениця Ярина. Зараз, дівчатка, буду вас пригощати.
Після «солодкого столу» Адам Казимирович попросив внучку щось зіграти для гості. Коли Ніка закінчила грати, Ярина запитала:
– А мені можна?
Вона імпровізувала. Як колись. Мелодія була схожа на хаос почуттів. На скрипочку накрапали сльози. Ярина зіграла своє життя. Ніка заінтриговано дивилася на колишню дідусеву ученицю. Вчитель ховав мокрі очі за запітнілими скельцями окулярів. А Яринина душа кричала: «У тебе могла би бути така донька чи син!».
Ярина з Нікою подружилися. Адам Казимирович називав обох «мої дорогенькі дівчатка» і трохи повеселішав. А якось мовив:
– Яринко, у мене прохання, хоча не знаю, чи маю право на це… Якщо зі мною щось станеться, подбайте про Ніку. Я вірю, що можу довірити її вам. Та й більше нікому. Вона любить вас…
…Ярині подобалось, коли Ніка грала у парку. Вона нагадувала щасливе дівчатко, якому колись аплодували берізки та клени…
Цього дня Ярина взяла й свою скрипочку. Заграли удвох з Нікою. Осінній парк милувався мелодією. Листочки, падаючи, виконували дивний магічний танець. Перехожі, зачудовані мелодією, перешіптувалися:
– Як гарно грають мама з донькою…
Неподалік зупинилися літня жінка з чоловіком в інвалідному візку. Скрипалька видалася йому знайомою. Невже?..
Мелодія стихла. Дівчинка поклала скрипку в футляр і пострибала збирати листочки. Жінка присіла на лавочці. Чоловік в інвалідному візку під’їхав ближче.
– Ярина?! – запитав здивовано.
– Володя?
Він нарікав на несправедливе життя, на Тетяну, яка залишила його після важкої хвороби, на інвалідність і на те, що крім старих батьків, більше нікому не потрібний.
– Ти так гарно грала. А ця, дівчинка…
– Моя…
– Донька? Але ж ти… не можеш…
Ярина усміхнулася. Підбігла Ніка.
– Хто це? – запитала на вушко.
– Дядько, через якого я колись розгубила між осіннім листям ноти…
Ольга ЧОРНА.
