Жінка літнього віку повільно звернула на узбіччя дороги і попрямувала до лісу. Приходила сюди часто. Довго стояла під ясеном, на якому сиротіло журавлине гніздо. Колись це було місцем зустрічі великого і справжнього кохання. Тут бувала мало не щодня, згадуючи щасливі миті, коли Назар лагідно промовляв: «Олесечко», а голубі, як небо, очі, сповнені любові, розчинялися в її коханні. Як давно це було…
У споминах ожив літній сонячний день неповторної юності. Малинник вабив соковитими ягодами, пташиний спів зачіпав потаємні куточки душі, неподалік жебонів прозорий, мов сльоза, струмок. Олеся у квітчастому ситцевому платті збирала ягоди, а щоб не було сумно – співала. Її голос розливався, мов річечка на весь ліс. Співаючи, не помітила, що під дубом стояв молодий вродливий хлопець і насолоджувався її співом. Переставши співати, почула:
– Співай, твій голос заполонив мою душу.
Олеся ніби прокинулася. Вона відразу, мов пташка, потрапила в сильце. Дивилися одне одному в очі і не могли відвести поглядів. Якась магічна сила притягувала їх обох.
– Назар, – прошепотів юнак. – Я із сусіднього села. Сюди забрів зовсім випадково. Йшов стежиною і почув твій мелодійний спів.
Розмовляли довго, збираючи ягоди. Ділилися мріями. Олеся хотіла стати вчителем, а він – допомагати людям зберегти й відновити здоров’я. Ці професії – споріднені, не раз повторював Назар, адже вчитель лікує душу, а лікар – тіло. Незчулися, як сутінки почали опускатися на землю.
Прийшовши додому, Олеся всю ніч думала про хлопця. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Те саме відбувалося з Назарієм. Він зустрів дівчину своєї мрії. Попереду в обох – вступні іспити. Вирішили вступати до вишів Тернополя. Вона – в педагогічний, а він – у медичний. Скільки було радості, коли отримали повідомлення, що вони студенти. Відразу побігли до ясена – місця їхніх зустрічей. Тут поклялися, що кохатимуть, чекатимуть одне одного і ніщо не розлучить їх. Назар подарував Олесі ланцюжок на згадку про їхню обіцянку.
…Ніби вчора готувалися до випускних іспитів, а вже Олеся чекала на вручення диплома, а Назар – на проходження інтернатури. Гуляли парком, відвідали атракціони. На вершині «чортового колеса» загадали бажання. Раптом вітер зірвав з Олесиної шиї шовкову хустку. Якийсь незвичний біль заполонив серце, ніби стискаючи його в кулак.
– Нічого, – сказав Назарій, – є привід купити нову.
Дні минали. Олеся влаштувалася вчителем у сусідньому селі, а Назар практикував у інтернатурі. Все було добре, та недаремно кажуть, що щастя – наче приступ стенокардії, який не може тривати довго, бо інакше людина не витримає. Не встиг отримати диплом, як не забарилася повістка до армії. Відправляли в Афганістан. Це – вирок. Там лютувала жорстока війна зі своїми правилами. На полі бою гинули всі, а особливо ті, що не мали досвіду. Багато зникло безвісти. Дехто потрапляв у полон, а тих, кого звільняли – чекала страшна доля: переслідування, котре трактували, як зраду. Мучився і думав, як має сказати про це Олесі.
Зустрілися, як завжди, на своєму місці. Сиділи весь вечір мовчки. Розмовляли їхні серця. Назар тримав Олесину руку в своїй, губами ніжно торкався її волосся, що пахло медом літньої пори та притягувало, мов магніт. Відчувала біль його серця, але не знала причини мовчання. Боялася порушити тишу, образити. Це було світле, чисте кохання. Про інше їм не судилося знати. Вона й не думала, що ця зустріч – остання і залишиться в її серці прекрасним спогадом на все життя.
Він добре розумів, що йде на війну, й, хтозна, чи повернеться, та боявся сполохати ці чудодійні миті. Що може бути ніжніше дотику рук, обіймів, коли здається, що весь Всесвіт біля ніг, а душа, ніби покинула тіло й злетіла вище неба, насолоджуючись безмежним простором. Руки – мов крила! Не хотілося повертатися до дійсності. Є він і вона…
Ураз Назар прошепотів, розірвавши тенета тиші: «Я їду в Афганістан». Олеся не могла повірити. Не перепитувала. Запаморочилося. Якийсь дикий крик вирвався назовні, а непрохані сльози котилися по щоці. Там – пекло… Втративши відчуття часу, не розуміла, що відбувається, а він тримав у обіймах, насилу стримуючи себе й ховаючи очі. Вечір оповив обох плащем холоду та смутку. Обіцяв повернутися. Просив, щоб пам’ятала про ланцюжок. Стояла й довго дивилася вслід, а коли зник за поворотом – душу огорнула паморозь тривоги.
Наступного дня Назар поїхав. А через місяць отримала листа. Це був маленький клаптик паперу, на якому поспіхом написано: «Моя душа завжди з тобою». Більше листів не було. Лише одного вечора, коли стояла в задумі біля їхнього ясена, серце пройняв дикий біль, а ланцюжок упав на долоню. Це відчуття неможливо забути. В голові запаморочилося, дивна млість наповнила тіло, ноги підкосилися, далі не пам’ятає. Отямилася вранці, почувши голос старенької Параски:
– Доню, що з тобою? – промовила тихо. – Вставай.
Олеся не розуміла, що відбувається. Цілу ніч пролежала під ясенем. Потім довго хворіла, втративши інтерес до життя. Підтримували учні, котрим віддавала серце і тепло душі. Так минав час…
Якось, пораючись на подвір’ї, почула гіркий дикий плач, що, ніби розривав навпіл небо. Це журавель у розпачі кружляв над землею і жалісно курликав, кличучи за собою. У цьому плачі переплелися відчай і туга. Вона не втрималась і встала. Ноги самі йшли за ним. Не зрозуміла, як опинилася під ясеном, на якому було звито гніздо. Сіла і заплакала. Журавель тихо підійшов до неї й схилив голову на долоні. Пригорнула до себе й ніби ожила. На мить здалося, що це – Назар. Згадала хвилини, коли отак сиділи вкупі й розмовляли.
Журавель прилітав щовесни. Олеся оживала. Радості не було меж. У селі подейкували, що Назар пропав безвісти в Афганістані, а вона збожеволіла. Ходить до лісу й бігає полем за журавлем. На розмови не звертала уваги.
…Настала весна, однак журавель не прилетів. Чекала одну весну, другу, третю… Змарніла, осунулася, посивіла. Життя промайнуло. Вийшла на пенсію. Деколи навідували випускники, котрі пам’ятали її щиру душу і чисте серце. Лише сусіди перешіптувалися, співчували й розповідали своїм дітям історію Олесиного кохання.
…Вирішила піти на місце їхніх зустрічей з Назаром. Торкнулася рукою ланцюжка. На долю не нарікала. Була вдячна Богові за прекрасні хвилини щастя з коханою людиною. Нехай шепочуться за спиною, осуджують – їй байдуже. Вона кохала та була коханою. Святість світлого і чистого кохання пронесла через усе своє життя.
Постояла, ніби прощаючись із ясеном, що був свідком зустрічей і закоханих мрій, яким так і не судилося здійснитися…
