Ліля любила жовтий колір. Їй казали: це – колір печалі. Вона відповідала: це – фарба тепла і сонця. Дівчина також була схожа на сонячний промінчик. Привітна, усміхнена.
Ліля хотіла стати медичкою. Спершу вивчиться на медсестру, а потім, може, в університет вступить.
Закінчила медучилище. Працювала в місцевій лікарні. Пацієнти знали: у цієї медсестрички легка рука і золоте серце…
…Катерина гордилася донькою. Здавалося, важкі часи залишилися в минулому. Вона сама виховувала Лілю. Маленька народилася недоношеною, кволенькою. Чоловік дорікнув:
– На кому я одружився?! Навіть дитини нормальної не змогла на світ привести. І, взагалі, я мріяв про сина. А ти…
– Кого Бог послав…
Володимир усе розумів, просто змиритися не міг. У його старшого брата двоє хлопців. Красені. А в нього – мініатюрний згорток.
– Як назвемо доню? – запитувала Катерина.
– Як хочеш, так і називай.
Дала ім’я Ліля. Лілія. Квіточка…
У маленької був неймовірний потяг до життя. Мала гарний апетит, швидко набирала вагу. Не була вередливою. Але Володимира це не тішило. Ба, більше, він зізнався собі, що не кохає дружину. Хоча, якби не Ельвіра, то, може, все складалося б по-іншому.
Ельвіра – власниця невеличкої кав’ярні на куті їхньої вулиці. Кафешка так і називалася «На куті». Володимир, бувало, заходив туди на каву. Часом із братом. Брат на чужих жінок очима не стріляв. А от Володимир любив компліменти роздавати.
Ельвірі подобалась увага цього вродливого молодого чоловіка. Бачила обручку на безміменному пальці його правої руки. Але це не бентежило.
Колись її також зрадили. Збиралася з нареченим іти до вінця, а він зустрів іншу – доньку місцевого посадовця. Бажання заможно жити переважило кохання. Яке приниження зазнала тоді!..
Ельвіра вирішила довести всьому світу, що також може бути успішною. А от щасливою… Вимірювала щастя денною виручкою в кав’ярні.
Цей клієнт… Він їй подобався. У день свого народження пригостила його безкоштовною кавою. Подякував, торкнувся її руки. Їх обох наче струмом пронизало.
Володимир скаржився Ельвірі, що нічого не відчуває до своєї новонародженої доньки. І до дружини також.
– Чому ж мучиш себе? – запитувала звабливиця.
Розумів натяк. Піти від Катерини? Чому би ні? Малій платитиме аліменти. А жити буде з бажаною жінкою. Вдома його дратувало все. Особливо, коли Катерина розмовляла з донькою.
– Що ти там жебониш? – запитував невдоволено. – Можна подумати, воно щось розуміє.
– Не воно, а вона.
…Володимир збирав свої речі. Катерина чоловіка не зупиняла. Тесть совістив зятя:
– Будь чоловіком! У тебе дитина маленька.
Але Володимира це не спинило…
…Він не цікавився донькою. А дівчатко росло гарненьким, розумним. Тішило Катерину успіхами в школі.
Ліля ще з малечку «лікувала» ляльки, ведмедики, маму… Це була її улюблена гра. Згодом вона переросла в бажання вивчитися на медичку.
…В лікарні Ліля зустріла своє кохання. Славко навідував свою бабусю. А та розхвалювала молоденьку медсестру. Називала її ангелом. І коли хлопець побачив цього «ангела», тенькнуло в душі.
…Славко з Лілею зустрічалися. Хлопцева бабуся квапила внука з одруженням, аби не упустив свого ангела. Але молоді не поспішали. Особливо Ліля. Вона любила жовтий колір і осінь. Казала, що найкращий час для весілля – осінній. Він щедрий на щастя й тоді дуже гарно. Хіба він міг перечити коханій?!
…Почалася війна. Славко збирався на фронт. Ліля хвилювалася за коханого. Вона й сама подумувала про те, що згодилася б на війні – допомагала б пораненим.
Проводжали хлопця на війну двома сім’ями – його та Лілиною. Обіцяв повернутися живим і неушкодженим.
Тендітна Ліля подумки «приміряла» на себе військові будні. Розуміла: на війні тяжко і страшно. Але там потрібні медсестри. І вона зможе…
Коли Катерина почула про доньчине рішення, – закам’яніла.
– Ти ж одна в мене, – прошепотіла ледь чутно. – Там смерть на кожному кроці.
– А хіба в лікарні смертей нема?
– Там у міцних чоловіків, буває, нерви ледве витримують. Я бачила в телевізорі й читала всякі історії…
– Мамо, ми, жінки, дуже сильні. Хіба тобі було легко самій мене виховувати?
– Ну, чому самій? Бабуся з дідусем допомагали. І це зовсім інше.
– Часом душа болить гірше, ніж тіло. І лікувати її важче.
Катерина розуміла, про що мовить донька.
…Незвично було бачити Лілю у військовому строї.
– Косу сховай, – радила матір. – «Дульку» зроби. А Славко знає, що ти?..
– Знає. Пробував відмовити. Все буде гаразд. Обіцяю…
Катерина не вірила в прикмети. А тепер повірила. Прочитала, що тим, кого любиш, про кого турбуєшся, треба надсилати уявні букети. Начебто, вони є оберегом. Вона складала теплі букети з сонячного проміння, вплітала в них соняшники, нагідки, космею, кореопсис, який Ліля називала жовтими ромашками, і надсилала їй. А ще хрестила вечори та ранки, дні та ночі, просила Господа, аби беріг її дитину, Славка і всіх, хто захищає свою землю від московитів…
…Цей поранений шепотів її ім’я. Та це ж… батько. Лілин батько. Раніше, коли бачив її, ігнорував. А тепер…
– Лілю, ти… – мовив пересохлими губами. – Добряче мене зачепило?
– Тримайтеся. Будете жити. Кров треба спинити.
Він ще хотів щось сказати, але здушило в горлі. І не тільки від болю…
Ольга ЧОРНА.
(Фото з відкритих інтернет-джерел).
