Весняне сонце вітало людей. Усіх-усіх, незалежно від віку, статі чи роду занять. Та й пташки співали їм теж усім. А люди метушилися, спішили кудись, несучи в головах хмари думок.
– А весна ж надворі, весна! – спам’ятовувала їх сама Весна, стелячи під ноги молоду травицю та напружуючись свіжими бруньками на деревах. Але людям, заклопотаним життєвою суєтою, було байдуже.
Лише одна жінка прямувала неквапливим кроком до міського парку, бо мала свою місію – нагодувати качок. Це була Марія. Саме ім’я їй давало статус від святості до гріховності, але жінка була серед них, як серед двох знаків плюсу і мінусу – посередині. Вона була Самітницею. Такою собі сучасною-несучасною філософинею. Могла дозволити багато чого і дозволяла. Наприклад, не спати усю ніч, а говорити зі свічкою про Світло. А ще – молитися віршами, писати книжки, малювати, співати, танцювати…
Скажете, це роблять й інші. Але вона – по-особливому. Ви просто не знаєте Марії. Ото йде собі, як нині, несе в полотняній хустинці хліб від вчорашньої вечері, а так, наче то справжні діаманти має. Зупиниться біля яблуні, що простягла їй гілку-руку з чужого саду, побачить яблучко, одне-єдине. Задумається, згадає свою долю та любов, що закутана у сповиточку десь на дні серця. Помандрує далі. Понесе спомин, мов корону на голові.
– А чого це я у вишиванку вирядилася при будному дневі? – сама собі дивується. Ніхто ж під пальтом не бачить. А ні – бачить. Душа. Це ж вона її нині у вишиванку вбрала – нехай буде святковою.
Іде Марія строкатим містом, минає людей та не бачить їх. Так, мов сама на землі, під небом. Хмари пливуть, вітер віє, а жінка дякує Всевишньому за все, бо відчуває його присутність біля себе. Незчулася, як ноги принесли до річки.
– Ой, хороші мої, зачекалися, знаю, знаю, – мов до дітей, до качок диких примовляти стала. Годувала їх, а тут синиці та горобці позліталися, сойка майнула перед очима.
– Рай на землі – моя Україна. Боже, збережи її! – повторювала Марія. З її вуст лилися вірші і ставали піснями. Вони спліталися в дзвінкі мелодії, мов квіти у вінки та пливли собі водою. Хвилі сріблилися від промінців, а сонце, заслухавшись, посміхалось, і Весна обіймала Марію за плечі, як добру подругу, обіцяючи людям квіти та тепло.
Соло Самітниці підхоплював вітер і розносив весняною землею. Птахи вловлювали його ноти і налаштовували свої пісні під Маріїн лад, бо ж вона рідна їм, своя, така, що їх розуміє… А ви впізнали Марію? Ви зустрічали її?..
Раїса ОБШАРСЬКА.
