Надія не могла збагнути, чому її коханий Павло не приїхав до неї на вихідні. Вона іще відучора готувалася до їхньої зустрічі: змінила штори на нові, спекла його улюблений торт із вишнями, приготувала улюблені Павлові страви. Минулого разу він обіцяв приїхати та повезти її до своїх батьків, бо, мовляв, хоче одружитися з нею, народити дітей. Тому тепер, остаточно довідавшись, що вона вагітна, Надійка зраділа. Буде їй чим втішити коханого.
Але Павло не з’являвся, мов у воду канув. Мовчав і його мобільний. Хлопець працював машиністом потяга, який відправлявся у рейс зі станції «Тернопіль». Тож Надія вирахувала, коли Павло заступає на зміну, і поїхала в обласний центр. Оця нагнітаюча невідомість її замучила, не давала дихати. Широко розплющеними очима Павло дивився на стривожену Надійку, коли підходив до кабіни потяга.
«Де ти тут взялася, Надю?», – голос його тремтів, він став затинатися. «Ти не приїжджаєш, телефон вимкнув. Словом, я вагітна, Павлику», – заплакала Надя. Павло обвів її презирливим поглядом. Чомусь поглянув на провідницю, яка стояла з прапорцем на сходинках потяга, і голосно мовив: «Совість треба мати, Надіє. Подруга твоя, Ольга, про все мені розповіла, коли на пероні її зустрів. Уявляєш, як мені було повертатися потягом назад, дізнавшись, що іншого приводиш, коли я в рейс їду? Не гидко, Надю? Не заважай мені, уже відправлятися час», – він відштовхнув дівчину рукою. «Що ж ти вигадуєш, Павлику?» – істерично заголосила Надя і встала на коліна, мов рабиня перед свої паном.
Павло навіть руки їй не подав, миттю застрибнув у кабіну потяга і дав сигнал. Якусь мить вона так і простояла на пероні на колінах, заливаючись слізьми, доки не почула на своєму плечі чиюсь руку.
Підняла голову і зустрілася поглядом з великими, небесно синіми очима якогось молодого чоловіка. «Ніколи ні перед ким не вставай на коліна, дівчино. Людина повинна мати гідність і поважати саму себе. Дай-но руку», – незнайомець допоміг їй звестись на ноги і відразу відрекомендувався: «Максим. А тебе – як?».
А потім, обдавши її своїми гарними очима, мовив: «Поговорили б. Та, на жаль, на роботу запізнююсь. На всяк випадок візьми мій номер телефону, якщо відчуєш, що хочеш поговорити», – Максим протягнув їй візитівку.
Надя, повертаючись додому, мов очманіла. Світ, як кажуть, зупинився для неї. Що матері скаже, коли вона приїде до неї? Сама ж виховувала її, коли батько пішов від них. Усю любов свою материнську їй віддавала. Підзаробляла по хатах – штукатурила, білила, копійку до копійки тулила, аби купити Наді квартиру. Хай однокімнатна, та все ж… Бо у рідному домі дівчині місця не було – там господарем став вітчим, від якого мати народила другу доньку – її сестричку Мар’янку.
Минали дні, скупчуючись у тижні. Надія уже не жила – існувала, не помічаючи ні людей на вулиці, ні змін у природі. Її кидало у холод, коли бачила молодих мам із дитячими візками: усміхнені, щасливі… А її щастя покотилося за потягом, коли вона стояла на колінах на пероні.
Одного разу їй прийшов грошовий переказ. Від Павла. А через день лист, в якому він писав, для чого надіслав кошти. «Звільнись від тої дитини, аби моя совість чиста була. Ти казала подрузі, що жити не хочеш? То кинься під поїзд, і нам обом буде спокійно», – писав Павло.
Надія читала і сотню разів перечитувала ті страшні слова, які пробивали її серце. Вона не могла збагнути, чому Ольга, її найкраща подруга, оголосила їй ворожнечу, підло наговорюючи на неї. І тоді Надя вирішила остаточно: вона перерве вагітність – навіщо їй це дитя, якщо ніхто не радий його появі на світ? Вранці вона поїде в обласний центр і знайде, де позбутися своєї біди. Не спала всю ніч. Їй чомусь став вчуватися дитячий плач, але відступати від задуманого не хотіла. Зранку, мов набридливих мух, відганяла марудні думки, зосереджуючись на одній – вона мусить це вчинити!
Чомусь, як ніколи, їй здавалося, що потяг їде надто повільно. Заледве зійшла на перон, перехрестилася, пішла у напрямку маршрутки, яка прямувала до обласної поліклініки. Була упевнена – там їй допоможуть. «Надю!» – враз почула вона за своєю спиною. Оглядатися не стала, не хотіла, аби хтось із знайомих запитав, чому вона тут. Кроки почастішали, і вона вже відчула дотик руки, яка взяла її долоню. Максим? Де він тут взявся? Ніби з небес зійшов. Хлопець усміхнувся. Сказав, що живе тут неподалік, у залізничному гуртожитку, працює майстром на колії. Рідного дому не має – інтернатівська дитина. Надя слухала його мовчки, а потім розридалася, не розуміла, кого їй більше жаль, себе чи Максима.
Вони присіли на лавочку у скверику. Надія чомусь відчувала неймовірну довіру до Максима і, мов на долоні, виклала йому свою біду. Зізналася і в тім, чому приїхала в обласний центр, розповіла і про грошовий переказ від Павла. У Максима нервово засіпалася жилка біля скроні: «Нікуди тебе не пущу! Дитина не просилася на світ сама. Вона повинна народитися. Хочеш, буду її батьком? А гроші я тому негіднику зі своєї зарплати віддам».
Невдовзі Надія і Максим одружилися. Вітчим охоче віддав заощадження на їх весілля, аби Надія не мала претензій до площі рідного дому, який він добудовував, оновив. Звісно, для своєї Мар’янки.
Коли народилася мала Анютка, Максим радів, як рідній дитині. В усьому догоджав своїм принцесам, як він називав обох. Дівчинка росла цікавою і жвавою, мов сонячний зайчик. Батьки пишалися нею, бо гарно вчилася у школі, відвідувала кілька гуртків і музичну школу.
Надія дивувалася, що очі у доньки – сині-пресині, як у Максима. Колір Павлових очей призабула, бо давно не бачила його. З появою Максима він якось безболісно зник з її життя. І вона жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за Максима спершу з відчаю, а згодом – покохала. Недарма кажуть – любов породжує любов. Вони були щасливі, малювали в уяві ще багато планів, які одного разу перекреслила війна. Уся Україна застогнала від страшної несподіванки. Чому, чому? За що так з нами прокляті рашисти? За що так чинять з маленькими діточками? Сотні запитань роїлися у головах українців, а відповідь одна – іде війна!
Десять днів минуло, двадцять, сто… Наполошені люди стали втікати з власних домівок, шукати прихистку. Надія з Максимом долучилися до волонтерства – ділилися з переселенцями, чим могли: одягом, взуттям, продуктами.
Якось вийшла Надія з донькою у парк подихати свіжим повітрям, пройтися набережною річки. Слава Богу, їх оминають бойові дії, і тому переселенців у їх селищі багато. Надя з однією бабусею познайомилася, котра приїхала із донькою до родичів. Родом з Ірпеня, війна забрала у них усе. Добре, що самі живими лишилися.
Мабуть, старенька знову сидить на лавочці під розлогим каштаном. Захотіла її пригостити домашніми пиріжками. Надя прямує доріжкою через парк разом з донькою, милується спритними білочками, що перестрибують з одного дерева на друге. «Симпатичні білочки, правда? Гляньте, як різняться вони кольорами. Одні світло-коричневі, інші – руді», – біля них зупиняється якийсь сивочолий чоловік, пильно вдивляється у Надине обличчя. Аня відлучається від них, щоб нарвати біля річки букетик незабудок, які зиркають голубими очками на березі.
Надя відчуває, як їй здавлює у грудях. Вона не вірить власним очам: Павло! Де він тут взявся? Він теж упізнав Надійку. Легенько торкається її плеча і благає вислухати його. «Взагалі-то, я поспішаю. Та раз уже доля звела нас знову – готова вислухати тебе. Ми ж не бачились з тобою п’ятнадцять років», – мовила Надя. Перестрибуючи з думки на думку, Павло розповів, що одружився з провідничкою Вірою, яка була закохана у нього і підкупила Ольгу, подругу Наді, щоб та набрехала на дівчину і розлучила з Павлом. Згодом, під час чергової сварки, дружина сама зізналася в цьому. Дітей Господь їм не дав.
Обоє втекли від війни до Віриних родичів, бо там, де живуть, ідуть бойові дії і майже нічого не лишилося з їх майна. Якщо й винен перед нею, то доля жорстоко покарала його. Перебігаючи через рейки до свого потяга, одного разу відчув запаморочення в голові і впав перед поїздом, що саме рушив. «Ось глянь, – Павло піднімає штанину, і Надя бачить протез замість ноги.
«Закон бумеранга таки існує, Надійко. А ти заміж вийшла, я знаю. Хто це з тобою був?», – запитав він і повернув голову у бік річки, де на березі плела віночок із незабудок Анютка. Надія пильно-пильно вдивляється в очі Павла: «Питаєш – хто це? Це – моя совість, яку Анюткою звати. Це – і твоя совість також. Тільки тепер це не має значення».
Марія МАЛІЦЬКА.
Фото з Інтернету.
