Світ мав запах літа, що минуло, осіннього дощу, який стукав у вікна, немов подорожній, що заблукав поміж землею та Всесвітом, і сонних хризантем, заколисаних негодою. Молоде вино було з присмаком ностальгії. Кава – з перегірклим ароматом зрадливого поцілунку…
Вони знову зустрілися посеред осені.
– Привіт! – першою мовила вона.
Він розгубився.
– Як сім’я? Робота? – запитала.
Він шукав у гарній, вишуканій молодій жінці дівчисько, яке колись утекло з-під вінця. Вона шукала у «поношеному» чоловікові хлопчиська, який її кохав і змусив страждати…
– Живу, як усі, – невпевнено відповів Денис. – Роботу змінив. А сім’я… Світлано, все, що колись сказала Ліда – неправда, вигадка…
– Я знаю. Але це вже у минулому…
…Тоді Денис вдруге помилився телефоном.
– Перепрошую. Здається, я набираю правильний номер.
Світлана пожартувала:
– Третя спроба буде успішна.
– Буда ласка, не кладіть слухавку. У вас такий гарний голос…
Денис почав телефонувати щодня. Світлану інтригувало спілкування з незнайомим хлопцем. Урешті він запитав:
– Чи можу я вам призначити побачення?
– Можете.
– Де вам було б зручно зустрітися?
– Посеред осені.
Незнайомець збентежився. Світлана розсміялася:
– Завтра, за календарем, середина осені.
Денис зі Світланою почали зустрічатися. Дівчина познайомила його зі своєю кращою подругою Лідою. Ліда подумки порівняла Дениса з Вадимом, який був закоханий у неї зі школи. Денис видався симпатичнішим і цікавішим. Крім того, у нього вища освіта й непогана, як для економіста-початківця, робота. У Вадима ж – спеціальність будівельника. Навчання в інституті відклав на пізніше: допомагав батькам ставити на ноги молодших сестер.
Між Лідою та Вадимом почастішали скандали. Ліда дорікала, що хлопець приділяє їй мало уваги. Завжди поспішає. Працює у суботи. Врешті дівчина назавжди поставила крапку в їхніх стосунках.
Ліда скаржилася Світлані на депресію і невезучість. Світлана, аби розрадити подругу, запрошувала її у невеличкі подорожі, які любив влаштовувати у вихідні Денис. На каву. Чи просто на прогулянки. Матір застерігала Світлану, аби у цьому трикутнику вона не стала зайвою.
– Ми з Лідою дружимо сто років! До речі, Денис обіцяв познайомити її зі своїм колишнім одногрупником. Сподіваюся, він Ліді сподобається.
Максим видався Ліді нудним. Говорив про роботу, що хоче зробити кар’єру. Про гру на саксофоні – улюбленому з дитинства інструменті. І що дівчині своєї мрії обов’язково освідчиться мелодією, яку придумає сам…
…Денис освідчився Світлані навесні. Весілля ж вирішили справити восени. Дівчина вірила: це її щаслива пора року.
За місяць до забави Ліда відмовилася бути старшою дружкою. Мовляв, є причина. Розповість пізніше.
…Світлана хвилювалася. Усе падало з рук. Матір заспокоювала: в усіх наречених у день весілля серце вистрибує.
– Мамо, Ліда не телефонувала? Обіцяла вранці прийти.
Світлана набрала номер телефону подруги. Слухавку ніхто не взяв.
Ліда з’явилася за півгодини до урочистої церемонії. Ні з ким не привітавшись, витягнула з сумочки якогось папірця. Підійшла до Дениса:
– Поки станеш законним чоловіком, хочу повідомити, що ти вже став законним батьком. Це – довідка про мою вагітність.
– Що? – прошепотіла Світлана. – Яка вагітність? Коли?
– Тепер ти, подруго, розумієш, чому я не могла бути старшою дружкою. А щодо коли… Пригадуєш, Денис відвозив мене на таксі з дачі – я тоді чимось отруїлася. Що він тобі сказав? Збігав до аптеки і пішов додому? Ні, він ночував у мене. І якось так вийшло… Може, це вино подіяло.
– Це неправда, Світлано, – виправдовувався Денис. – Я справді тоді ночував у Ліди. Але між нами нічого не було. Я заснув, як убитий.
– А це що по-твоєму? – потріпала папірцем Ліда.
Світлана зірвала з голови фату. Кинула на асфальт. Бігла вулицею. Люди дивилася на заплакану наречену. Світлану наздогнав Максим. Зупинив таксі. Відвіз додому. Невдовзі приїхали батьки. Весілля не було…
…Ліда одружила на собі Дениса. Але дитини так і не народила. Та й вагітною не була. Довідка виявилася фікцією.
Молода жінка бігала до лікарів. А ті не могли зрозуміти причини її безпліддя.
Денис у свої тридцять з хвостиком виглядав на всі сорок. Він не раз залишав Ліду. І повертався знову. Пліткували: чоловікові пороблено…
…Світлані вдалося поїхати за контрактом на роботу за кордон. Працювала, мов несамовита, аби контракт продовжили ще. Повертатися до рідного міста було важко. Сумувала лише за батьками, а вони – за нею.
Приїхала додому через кілька років. Упевнена, ділова, Світлана зовсім не скидалася на дівчисько, яке втекло з власного весілля.
– Максим не раз розпитував про тебе, – сказала матір. – Ось і недавно його бачила.
– Як він? Одружився?
– Каже, бажання одружуватися пропало після твоєї невдалої забави.
…Раптовий дощ змусив Світлану забігти до найближчої кав’ярні.
– Чаю, будь ласка. Трав’яного, – звернулася до молоденького офіціанта.
– Пригадую, цій дівчині смакувало латте, – почула із-за сусіднього столика.
– Максим!?
– То вам чай, чи латте? – перепитав трохи збентежений офіціант.
– Латте! – сказали в унісон Світлана з Максимом.
Вони розповідали один одному про свої справи. Говорили про погоду і політику. Але оминали спогади про колишніх друзів.
Максим телефонував Світлані. Запрошував на каву, на прем’єру до театру. Інколи просто гуляли у парку. А потім задощило. Непогідно стало і в Світлани на душі. Мабуть, через зустріч із Денисом. Відмовилася піти з Максимом на концерт столичної знаменитості. Смакувала наодинці з собою кавою, білим молодим вином, яке привіз батько з півдня і, ледь прочинивши вікно, вдихала аромат осені.
У надвечір’я за вікном зазвучала музика. Молодий респектабельний чоловік стояв посеред дощу і грав на саксофоні. Визирали сусіди. Гадали, для кого грає цей слічний пан? А Світлана пригадала Максимові слова: дівчині своєї мрії я освідчуся мелодією, яку придумаю сам.
Усміхнулася. Відкрила вікно. Помахала рукою. Саксофон зазвучав з особливою ніжністю. Дощ підігравав дивному музикантові на клавішах опалого жовтого листя…
Ольга ЧОРНА.
