Влодко вйокнув на коней, ляснув над їхніми головами батогом із ґудзуватою сирицею і вишмульганим вишневим пужалном. Місько сильніше, аж по вуха, натягнув вицвілого кашкета кольору торішнього сіна, щоби менше запилюжитись, а Стефко, здається, швидше запахкав цигаркою. Щойно звернули на польову дорогу. Поспішали, бо треба було завидна і те місце знайти, і до села повернутись. Інакше, не дай, Боже, перестрінуть у темряві завжди готові вислужитися гайдуки новітнього пана і відлупцюють до синього, як уже не з одним бувало. Мовляв, щось крадете з поля, а воно вже давно не колгоспне, а хазяїна.
Тільки-но коненята набрали ходу, як довелося звернути на стерню, бо підводу наздогнав чорний, схожий на велетенського жука, джип. Хто в ньому був, чоловіки крізь затоновані вікна не побачили, тільки Стефко, котрий сидів іззаду, ніби вгледів через лобове скло поруч із водієм молоду жінку.
Коли пилюка за отим чужинським дивом осіла, віз покотився далі й незабаром в’їхав ув осінь. Тут, у гайку, вона була вже помітна зі зміни барв на деревах: у приємну літню зеленкавість вплелися жовтуваті плями смутку.
– Ну ти й придумав, Влодку: закопати бутлика так далеко! – виплюнув недопалок із рота Стефан.
– Зате надійно! – блиснув залізними зубами, вставленими на місці вибитих ще в армії, Володимир. – Біля хати де не ховав – моя всюди знаходила.
– Усі вони – як міношукачі, – буркнув Михайло, широкою долонею витираючи припорошену кількаденну щетину на обличчі; кашкета витріпав об край воза. – Тільки їхні носи на сорокаградусну налаштовані.
– Тож як баба Сикліта за те, що город їй виорав, дала мені бутлик самогонки, – продовжив Влодко, – то відразу ж відвіз його сюди і закопав під старим грабом. Три роки там чекає нас…
– Ну ти й терпець маєш! – присвиснув Місько.
– Усе якось не випадало сюди звернути, – ухилився від ліщинової гілки Влодко. – А нині, при святі, таки почастуємося.
– Місце пам’ятаєш? – облизав пересохлі губи Стефан.
– Ще б пак! – гиготнув Влодко. – Як свою долоню знаю. Ще пацаном туди за грибами ходив.
Стефко розв’язав торбинку зі закускою. Обмацав поглядом буханець хліба, шмат сала, кілька помідорів, огірків та цибулин і чортихнувся:
– Дідько поплутав, сіль забули!
– Не біда, зі сала нашкребемо, – теж облизався Місько. – Головне – знайти ту, закопану.
– Зараз буде, – заспокоїв Влодко.
По хвилі натягнув віжки:
– Тпру, маленькі!
Коні відразу ж узялися скубати траву. Товариство, ступивши на землю, розминало ноги, Влодко зняв із воза лопату.
Раптом усі завмерли. Десь із кущів було явно чути дитячий плач. Переглянувшись, усі троє почали продиратися крізь зарості туди, звідки долинало схлипування.
– Є! – вигукнули разом, розполохавши птаство.
За кущами в сповиточку – немовля.
Першим узяв його на руки найсміливіший – Володимир. Потримавши, передав Михайлові. Той тицьнув Стефанові. Останній тримав на витягнутих руках, відвернувши обличчя, щоби не дихати на дитину тютюновим сопухом.
– Хлопчик… – протягнув Стефко.
– Як знаєш? – недовірливо Михайло.
– Конверт голубенький. Дівчаток у рожевий кладуть…
– Що будемо робити, дядьки? – пужалном пошкрябав потилицю Влодко.
– Маємо якийсь вибір? – блимнув вицвілими очима Місько. – Додому треба брати!
– Ага! – потер їжакувате підборіддя Стефан. – Твоя жінка в Італії п’ятий рік, Влодкова – четвертий у Португалії, а моя як поїхала до Польщі полуниці збирати, то й досі нема, певно, ще й калину після морозів там обриватиме… Хто мале няньчити буде?
– Та я мав на увазі не до мене чи до когось із вас додому, а до села, – розтлумачив Михайло. – Не залишимо ж тут на погибель.
– Либонь, на таке й розраховувала ота горе-мама, яка відреклася тут дитини, – погойдував мале на руках Стефко. – Народила байстрюча і вирішила позбутися. Певно, той хахаль, що за кермом був, намовив її.
Немовля, схлипнувши, затихло.
– Заснуло… – прошепотів Стефко. Так тихо він не говорив, мабуть, ще відтоді, як доводилося відповідати на уроці в школі, повторюючи підказки однокласниць.
– Стривай, стривай! – теж перейшов на шепіт Влодко. – Це ж, мабуть, ті, з машини, викинули. Більше ми нікого тепер не бачили. Вони не сподівалися, що ми аж сюди доїдемо.
– Залишили мале – і дременули, – примружив очі Місько, дивлячись у той бік, куди повела дорога.
– Сподівалися там щезнути, – припустив Влодко. – Але ж далеко не заїдуть. Ця дорога кілометрів через п’ять у яр впирається. А пообіч – кукурудза, як ліс, густа. Через неї вони не прорвуться.
– Значить, назад сюди повертатимуться, – підсумував Стефко.
– Хлопці, я придумав! – раптом вихопився Володимир. – Мерщій тягніть сухе гілля, ламайте з дерев і кидайте на дорогу!
– Навіщо? – проборознував чоло Михайло.
– Зараз зрозумієте! Не гаймо часу. Дитині матір потрібна, та й узаконити мале необхідно. Тобто, щоб про нього знали. Може, це схамене душогубів.
…Завищали гальма, і джип зупинився перед несподіваною перепоною. На широкому п’єдесталі з гілок захлиналося криком сповите дитя.
Ударивши дверцятами, мордатий водій вискочив із машини. З протилежного боку боязко ступила на траву худенька жінка. Цієї ж миті з-за дерев вийшли Влодко, Місько і Стефко. Мовчки мірялися позирками зі здорованем. Зблиснула на сонці лопата – Володимир перекинув її з руки в руку. Михайло повернув кашкета козирком до потилиці – бачив подібне в якомусь кіно. Стефан випнув і без того чималу нижню щелепу.
Незнайомка зробила кілька кроків до барикади, спіткнулася, впала і поповзла по гіллю до дитини. Через якусь хвилину маля, прицмокуючи, вже ссало материнське молоко. Жіночка разом із дитиною заховалась у машині. Молодик позадкував, сів за кермо, знову зі силою стукнувши дверцятами.
– Розтягаймо гіляки, хлопці, – враз охриплим голосом пробасив Влодко.
Дорогу перед легківкою розчистили, і вона рвонула з місця, вириваючи траву.
– Такі бувають сміливими тільки тоді, коли впевнені, що ніхто про їхні “подвиги” не дізнається… – повернув кашкета Михайло, не прикриваючи чола.
– А ти не думаєш, що вони залишать дитину десь в іншому місці? – тремтячими руками припаливши цигарку, Стефко підійшов до Влодка.
Той видлубав із кишені давно не праних штанів мобільника.
– Ти забув, що в мене зять прокурором у районі, – схожим на корінь пальцем почав натискувати кнопки. – Нині рибалить у нашому селі. Я йому вже зателефонував, поки ви гілля носили. ДАІ вони ж не бояться…
Підніс мобілку до обличчя:
– Петре, ти вже там? При виїзді з поля на шосе? І навіть бачиш джип? Зупиняй, запитуй документи. І дитиною обов’язково поцікався. Зрештою, ти знаєш, що і як робити, не мені, простому селянинові, тебе вчити. Дасть Господь, врятуємо християнську душу. Навіть дві або й три, якщо матір із батьком отямляться.
Повернувшись обличчям до друзів, Володимир закинув на плече лопату і заяснів усмішкою:
– А тепер ходімо до граба. Маємо що замочувати. Стефку, не забудь торбинку з харчами. А коні хай попасуться, вони на добру траву натрапили.
– Правду кажуть: кожен щось своє знаходить, – Михайло дістав із кишені склянку.
