Незважаючи на засудження геноциду 1932-1933 років, в Україні до 2016-го залишалося 158 населених пунктів, названих іменами членів Політбюро ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У у 1932‒1933 роках. Тобто осіб, причетних до організації Голодомору. Зокрема, на честь голови Всеукраїнського ЦВК Григорія Петровського ‒ 69 населених пунктів, члена Політбюро ЦК ВКП(б) Сергія Кірова ‒ 48, Голови ЦВК СРСР Михайла Калініна ‒ 15 тощо.
Ще щонайменше у 44 назвах населених пунктів “увічнювалася” колективізація та її місцеві активісти. Так, на Херсонщині 1930-го у ході колективізації село Преображенка перейменували на Червоний Чабан, з’явилося також село Шлях Незаможника тощо.
За підрахунками Українського інституту національної пам’яті, назви більш як 20% із 987 населених пунктів, перейменованих 2016-го в рамках “декомунізації”, пов’язані з Голодомором 1932-1933-го.
З усіх партійних “вождів” найбільше населених пунктів назвали на честь Григорія Петровського. Це й не дивно. Упродовж 1919-1938 років він був членом Політбюро ЦК КП(б)У й одночасно головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Тобто формальним очільником радянської України.
Петровський особисто керував діяльністю так званих комітетів незаможних селян – втілював політику “розкуркулення” та колективізації. Його 50-річний ювілей збігся з початком колективізації. Спостерігався, без перебільшення, справжній ажіотаж “на місцях” щодо вшанування “всеукраїнського старости” у назвах населених пунктів.
Приміром, 12 липня 1928-го Бердичівський окрвиконком у листі до ВУЦВК прохав: “про надання імені т. Г. І. Петровського с. Кордишівка Козятинського району, виходячи з того, що населення цього села приймало найактивнішу участь в озброєній революційній боротьбі, весь час виявляє надзвичайне зацікавлення в міроприємствах, що їх вживає Радянська Влада”.
Ідучи назустріч проханню “широких трудящих мас”, Петровський, як повідомляли документи “Комісії по перейменуванню при ВУЦВК’у”, “дав згоду на перейменування в с. Петровське таких сіл…”. І якщо, попри затвердження ВУЦВК щодо перейменування, згадана Кордишівка перейменована таки не була (траплялося й таке), то клопотання щонайменше 69 населених пунктів задовільнили цілком. І увічнювали у своїх назвах Петровського аж до 2016-го.
Також низка сіл отримали назви радянських активістів, що “полягли смертю хоробрих” у війні за хліб, що велася проти українських селян. Тогочасна радянська пропаганда показувала це як класову боротьба “трудящих села” з антирадянськими елементами ‒ “знавіснілою куркульнею”.
До прикладу, 1931 року село Гаврилівка на Сумщині перейменували на Гришине. На честь активіста колективізації, комуніста Григорія Сім’ї, який загинув того ж року “від рук куркулів”. 1936-го в селі Помийник (хибна форма історичної назви Поминик. ‒ ред.) на Черкащині місцевий колгосп названий іменем В. С. Близнюка, а 9 квітня 1941 року село отримало назву Вікторівка. На честь голови місцевого ТСОЗу, комсомольця Віктора Близнюка, якого у липні 1930-го “по-звірячому вбили куркулі”.
2016 року наругу над пам’яттю жертв мільйонів українців, жертв геноциду 1932-1933 років, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом, припинено. Імена його безпосередніх винуватців стерте з української топоніміки.
