16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР голосами 355 депутатів, виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави, схвалила доленосний документ – Декларацію про державний суверенітет України.
Декларацією було проголошено верховенство Конституції та законів республіки на території УРСР, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. Україна мала стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципи, проголошені в ній, мали лягти в основу нового союзного договору (в майбутньому – країн СНД). Одним із ключових пунктів – «Екологічна безпека» – передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв’язку з аварією на ЧАЕС.
Декларація про державний суверенітет України була виваженим і обґрунтованим документом, укладеним з урахуванням політичних реалій та конкретної ситуації того періоду, розробники якої пішли шляхом створення передумов незалежності Української держави набагато далі, ніж союзні республіки. Це була спроба унеможливити в майбутньому зловживання з боку союзного центру, зупинити тенденцію до постійного звуження повноважень і можливостей союзних республік та посилення диктату центральних міністерств і відомств, запровадити принципово нову оптимальну систему взаємовідносин між союзним центром та УРСР з поверненням останній значної частини об’єктів відання, а також створити одночасно систему правових гарантій стабільного статусу УРСР у складі СРСР. Декларація мала відігравати роль принципово нового, основоположного, засадничого, фундаментального документа, посилаючись на який, можна було б відстояти права України та її народу під час переговорів з представниками центру та делегаціями інших союзних республік.
Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.
Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».
Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.
Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.
Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.
Суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації. Визначено основні напрямки досягнення реального суверенітету.
Закладено основи майбутньої незалежності держави, зроблено перший крок на шляху до неї.
І саме боротьба за реалізацію положень Декларації про державний суверенітет України, за власну незалежну державу, нарешті привела до прийняття «Акту проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 року.
Декларація про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України створила правові засади відновленої Української незалежної державності, покладені в основу Конституції України.
Головне територіальне управління юстиції у Тернопільській області.
