На свято Введення в храм Пресвятої Богородиці у Козові відбулася визначна подія. Громадськість, гості, духовенство, представники місцевої влади зібралися у сквері центральної площі містечка на відкриття монумента у пам’ять українців – жертв депортації у 1944–1947 роках з Польщі.
Ідея створення пам’ятника у Козові, де кожен четвертий її житель походить із родини депортованих, належить голові районного Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Володимиру Беку. Із скульптором, уродженцем Козови, Іваном Сонсядлом, було узгоджено архітектурну композицію монумента. На прохання районного ВУТ «Лемківщина» надати фінансову і матеріальну допомогу для втілення задуму активно відгукнулися меценати: компанія «Агропродсервіс» (Андрій Баран, Адам Чайківський), ФГ «Вікторія-92» (Петро Пеляк), ПАП «Агроінвест» (Юрій Пудлик), ПП «Качан-07» (Роман Киндзерський), ПАП «Нива» (Михайло Кошеля), підприємці району Василь Бучак, Микола Бек, Юрій Белиця, Володимир Чикота, Микола Гудов, Володимир Гач, Ярослав Коздрінь, Богдан Пашковський, народні депутати VIII скликання Тарас Юрик, Володимир Соляр, парафіяни Козівської церкви Василя Великого, Козівська районна та селищна ради, інші. Працівники Козівського райагробуду, очолюваного Ярославом Лішнянським, заклали фундамент, зробили постамент для встановлення пам’ятника та облицювали його плиткою. А Михайло Котило навколо нього вклав бруківку. Складові частини виготовленого монументу привіз із Тернополя до місця встановлення підприємець Ігор Романчик, де підприємець Ярослав Коздрінь із синами та агробудівськими працівниками змонтували його на постаменті.
Кілька разів відкриття пам’ятника відкладалося через карантинні обмеження. І ось, нарешті, настав момент, коли голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович та голова Козівського ВУТЛ Володимир Бек, свідки і жертви депортації Михайло Довбуш і Мирон Судомир його урочисто відкрили. А священники Богдан Скасків, Євген Бойко та Михайло Забанджала здійснили чин освячення та відправили поминальну панахиду за жертв депортації.
Так постав перед козівчанами скульптурний витвір, який зображає дві частини розірваного дерева. Зліва – палаючі домівки, святі храми, спустошені села, посередині – похилий придорожний хрест, а справа – валка нещасних вигнанців, які долають важкий шлях на Схід. На верхівці пам’ятника – зігнані зі своїх гнізд лелеки, що, наче, жалісно курличуть над нещасною долею пригнобленого народу.
Композиція пам’ятника відтворює трагічну сторінку історії українців Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, яких насильно вигнали з рідних земель 76 років тому. Хоч уже старше покоління жертв депортації відійшло у вічність, але гірку правду про неї вони навічно зберегли в собі та передали нащадкам.
Сьогодні важко уявити цинізм тодішньої тоталітарної комуністичної системи. Ще точилася Друга світова війна, ще Варшава була окупована фашистами, а Сталін уже нав’язав Польщі прорадянський комуністичний уряд. При вступі Червоної армії у липні 1944 року на територію Польщі у Любліні було створено маріонетковий промосковський тимчасовий, так званий, Польський комітет національного визволення. Тоді, як у Лондоні перебував законний уряд Польщі, який керував країною до 1 вересня 1939 року, тобто, до нападу Німеччини на Польщу. Тож між державами постало на часі питання встановлення радянсько-польського кордону. Польський уряд у Лондоні вимагав відновлення Польщі в кордонах, які існували до 1 вересня 1939. Сталіна це не влаштовувало. Водночас, Польський комітет національного визволення погодився з Москвою на проведення кордону по, так званій, лінії Керзона, згідно з якою Західна Україна відходила до СРСР, а така ж за площею територія після війни відходила Польщі з північно-східних земель Німеччини. Таким чином, споконвічні українські землі Холмщини, Надсяння, Підляшшя і Лемківщини відійшли до Польщі, а українців звідти примусово виселили. 9 вересня 1944 року у Любліні була підписана сумнівна «Угода між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Тож поляки поверталися з колись загарбаних українських земель на свою батьківщину додому, а українців без їхньої згоди виганяли з рідної землі, де вони споконвіку проживали. Хоча міждержавна угода зазначала добровільне переселення людей, яке розпочалося 15 жовтня 1944 року, та вже з січня 1945 через військово-силові методи воно набуло брутально-примусового характеру.
Умови переїзду були жахливими. На підготовку в дорогу родині надавали обмежений час, а від дому до залізниці супроводжували військовим конвоєм. Хто мав коней, збирав пожитки на віз і їхав на станцію. Хто не мав – брав клунки на плечі, дітей, корову на шнурок і чвалав на станцію пішки, залишивши все в хаті, у стайні, на полі. Назад дороги не було. До відправки поїзда на залізничних станціях люди часто перебували по кілька тижнів просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги. Перевозили їх переважно у товарних вагонах, часом разом з худобою. Часто старші люди не витримували таких жахливих умов і помирали в дорозі, а немовлята, котрі народжувалися, не всі виживали.
Насамперед, людей масово направляли у південні та центральні регіони Східної України. Дорога туди була тривалою, нестерпною і тягнулася до двох місяців. Люди з гірської місцевості не могли прижитися у степових районах. Звичні до одноосібного господарювання, вони не сприймали колгоспну дійсність і масово втікали у західні області, де колективізація ще не була запроваджена. Та й тут переселенців чекали невтішні реалії життя. Зморені фізично та зламані морально, вони блукали селами у пошуках порожніх хат і кращої долі.
На Козівщину переселенці стали прибувати у 1945-1946 роках в більшості з Лемківщини. Поселилося в селах району 911 родин, а в Козові осіло до двох тисяч осіб, де їх на перших порах чекав голод, холод і важкі злидні. Минули роки, поки життя налагодилося, а козівська земля, яка їх прихистила в лиху годину, стала для них і їхніх дітей рідною.
У своєму виступі на відкриті пам’ятника голова ВУТ «Лемківщина» Олександр Венгринович дав політичну і громадянську оцінку подіям депортації українців із Польщі всередині 40-х років минулого сторіччя. Акцентував увагу на важливому значенні увічнення їх пам’яті у монументі, чим зроблено внесок у світову культуру Лемківщини.
Голова районного ВУТЛ Володимир Бек щиро подякував всім, хто мрію зробив реальністю: оргкомітету, місцевій владі, меценатам, духовенству, козівчанам, тим, хто долучився до загальної справи. Особливо – автору скульптури Івану Сонсядлу.
Святковий захід супроводжувався концертною програмою чарівних лемківських пісень у виконанні працівників районного будинку культури під керівництвом заслуженого працівника культури України Світлани Андрушків та Гурту «Криївка» із Золотої Слободи, очолюваного Володимиром Буліним.
А потім Володимир Бек запалив символічну лемківську ватру. Вона у прохолодну погоду зігрівала і єднала козівчан своїм теплом, а яскравим полум’ям та іскрами, що летіли у височінь, слала вітання минулим і прийдешнім поколінням лемківського люду.
Іван ДУФЕНЮК,
член Національної спілки журналістів України.
