На тимчасово окупованих територіях Луганської і Донецької областей бойовики провели зачистку за етнічною ознакою. Офіційно Україна має 1,7 млн переселенців, з яких лише 25% мають бажання повернутися. Чому не хочуть повертатися інші? Бо вони є представниками українського етносу, а це загроза для їх життя за умови повернення і проживання на цих територіях.
Йдеться про етноцид – знищення українців за етнічною ознакою. На тимчасово окупованих територіях залишилося практично монолітне поле, як у мовному, так і в релігійному просторі. Тому питання реінтеграції цих регіонів дуже дискусійне. Складно буде інтегрувати тих, хто залишився, адже в основному це носії так званого “руского міра”. Не все так просто і не варто говорити, що це такі ж наші співгромадяни. Все українське там вже вирізане до сьомого коліна. Коли ми будемо реінтегровувати ці регіони, а вони волатимуть, що “Росія наш брат”, то постане питання – наскільки нам це потрібно? Ми знову вішаємо тягар на шию України, який буде економічним і політичним баластом.
Водночас, на окупованих територіях з’являються елементи прозріння. Щоправда, лише в моменті відсутності соціального забезпечення.
Немає роботи, немає що їсти, але як тільки ми даємо їм якісь виплати, то вони знову кричать “укропи дурні”.
Дійсно, там є прошарок проукраїнський і мені хочеться в це вірити, бо я сам луганчанин, але… Там є ностальгія за соціальним гарантіям, які були за часів України: пенсії, нарахування, можливість вільного пересування, забезпечення продуктами першої необхідності. Але ця ностальгія не за Україною, а за її грошима. Розчарування у них є в тому, що “ми хотіли, як в Росії, а Росія нас не взяла”. Тому і перетворилися на сіру зону, яка нікому не потрібна, але Україна мусить її годувати.
Основна вимога – “хунта дай нам грошей”. Які у них настрої? Прості – Україну треба доїти. Не треба плекати ілюзій. Любові до України там немає і це треба казати відверто. Ми можемо звільнити землю, але не населення.
