17 липня минуло два роки відтоді, як у небі над Торезом Донецької області російські «добровольці» «купленим у воєнторзі» зенітно-ракетним комплексом «Бук» збили рейсовий літак малазійських авіаліній. У результаті терористичної атаки загинули усі пасажири та екіпаж «Боїнга» – 298 громадян різних національностей і, зокрема, європейців.
Лише після цієї, на той час найбільшої у ХХІ столітті за кількістю жертв авіакатастрофи, ситий Західний світ нарешті продер заспані очі і зовсім по-іншому відреагував на події в Україні.
Збиття «Боїнга» багато хто з експертів вважає переломним моментом у стосунках між США, Євросоюзом та Російською Федерацією. Більше того, деякі політологи схиляються до думки, що якби над Україною не загинули громадяни євроспільноти, ні підписанти Будапештського меморандуму, ні Франція чи Німеччина не здійняли б потужної хвилі міжнародних санкцій проти Росії, а й надалі обмежувалися тільки «глибокою стурбованістю».
Звичайно, можна ще багато критикувати ЄС за нерішучість чи байдужість до чужого горя, у даному випадку – до сліз українських матерів, дружин, дітей.
Можна і, напевно, треба звинувачувати Захід та Америку у тому, що їхні лідери дозволяють Путіну брязкати зброєю у центрі Європи.
Але головного у демократичних країн не відбереш. А саме – вміння та, основне, бажання оберігати своїх громадян. Від злиднів, природних катаклізмів, посягань на їх життя та здоров’я, інших нещасть. Оберігати, захищати і у жодному випадку не залишати їх сам-на-сам з бідою. Адже сучасній історії відомі випадки, коли через утиски кількох американців на чужині, Штати розривали дипломатичні стосунки з країнами-агресорами, або й розпочинали бойові дії чи спецоперації зі звільнення своїх співвітчизників.
Людина – ось головна цінність розвинутих демократій. І всі, хто очолює або збирається очолити їх, спрямовують свої дії саме на розвиток громадянського суспільства, бо переконані: буде сильним народ – стане сильною держава.
Українська ж влада, декларуючи європейські цінності, вибудовує свою внутрішню, а у багатьох випадках і зовнішню політику на зовсім інших засадах. Приміром, на думку наших керманичів, щоб наповнити бюджет країни, варто лише збільшити податки, а не створювати нові робочі місця. Щоб побороти корупцію, можна навіть не садити корупціонерів у тюрми, а вистачає лише вдвічі підняти вартість енергоресурсів, залишивши на дідівському рівні зарплати і пенсії українців. Щоб виграти війну на Донбасі, не треба, у першу чергу дипломатичним шляхом, відвойовувати віддані на відкуп сепаратистам території, а достатньо тупо в односторонньому порядку виконувати Мінські угоди, компенсуючи бойові втрати все новими і новими воїнами.
Лише минулої неділі Україна втратила чотирьох своїх синів, у понеділок – ще дев’ятеро. Більше двадцяти п’яти – скалічені російською зброєю, яка цинічно і безкарно розстрілює наші позиції. Якою буде подальша доля поранених бійців також невідомо. Адже держава далеко не завжди сумлінно виконує свої соціальні та моральні зобов’язання і перед захисниками, і перед своїми громадянами, які у пошуках шматка хліба никаються по-закордонах. Горбатяться на європейців, не забуваючи навіть там, робити щось для України. Приміром, організовувати акції підтримки, збирати гуманітарну допомогу для нашого війська, терпеливо пояснювати аборигенам, що нині на Донбасі українці захищають від посягань та амбіцій розперезаної Росії всю Європу.
Заради справедливості варто відзначити, що на різноманітних саммітах та міжнародних зустрічах про ці ж проблеми говорять і наші лідери. Однак, чим далі, тим менше їх хочуть слухати – ні тобі асоціативного членства у ЄС, ні безвізового режиму, ні навіть натяку на недалеку перспективу стати учасником НАТО. Європа вкотре продемонструвала, що вміє захищати інтереси своїх громадян. У даному випадку – від возз’єднання з бідною, знедоленою та з ніг до голови корумпованою Україною.
А от допоки ми так будемо виглядати в очах наших сусідів, залежить не стільки від обіцянки «жити по-новому», а від зовсім нових підходів влади до її виконання. Також нашому президенту, уряду, парламенту не зайвим було б уточнити, пояснити українцям, кого конкретно вони хочуть ощасливити новими веселковими перспективами – тих, хто виживе на війні, не загибіє від злиднів, не зіп’ється від безвиході, чи, як завжди, себе рідних? Бо ж, як свідчать сучасні реалії, на якомусь етапі задекларованих владою реформ десь загубилася людина – національне багатство України…
