Їй подзвонили в п’ятницю. Марія саме на пиріжки замісила, бо ж діти малий прийти у вихідні. Діти – то внуки її, хлопчики милі, як голубочки, і невістка – Олеся. Відколи Максим пішов на війну, вони щосуботи приходили до неї. А тут…
Вона кричала так, що, здавалося, на небі чули, аж листя в саду тремтіло і хмари тікали, чорні, як її біда. Кілька сусідок, які збіглися на крик, не зупиняли її, не втішали.
– Нехай викричить свій біль, – шепотіли і переглядалися, якось винувато.
А вона не горе своє бездонне, а мов душу викричала. І змовкла на раз. Більше не плакала, не стогнала, лишень хустиною, мов крилом воронячим, голову накрила. І все було, як завжди. І субота настала, і діти прийшли, лишень пиріжки перекисли…
– Ти не одна така, – сказала Оля, далека родичка, – не знати, чого нам завтра чекати, такий час.
А Марія й не нарікала ні на кого, бо ж коли Максим йшов на війну, то знала, що йде на вірну смерть.
– Ти, сину, бережи себе, – обняла, зазирнула в голубі, як погідний день, очі. – Ховайся там в окопі, не лізь під кулі.
А він випалив:
– Я, мамо, не буду ховатися. Ви що, хочете, щоб сюди москаль прийшов? Та я життя віддам, а не допущу того.
– Не кажи так, сину, не кажи, – сльози здавили горло…
Не спала, згадувала все, до дрібниць: як народила Максимка, як радів чоловік, що має сина, яким вправним школярем був, інститут закінчив, оженився… Нема. І ніколи не буде вже її синочка. Клята війна своєю кістлявою рукою задушила.
Найбільше допікала Марію невідомість. Кого б спитати, як загинув, чи не мучився, якими були останні миті його життя?
А поки що жінка, наче тінь, сновигала подвір’ям, не знаючи, де себе подіти, щоб заховатися від думок, що розривають свідомість. Не сказали, коли привезуть тіло, коли похорон буде, усім військкомат керував. Їй лишень молитися залишалося, ото й стояла годину перед портретом, переперезаним чорною стрічкою, біля якого не згасала свічка.
Дні тягнулися, наче гумові, ще й дощ, довгий, осінній, робив їх схожими до могил.
Нині Марія заснула. Але той сон був, наче якесь марево. Крутилося-вертілося, якесь кіно, із місива тривоги та страху. Пробудилася жінка від телефонного дзвінка:
– Це пані Марія? – почула в слухавці.
– Так, – сказала глухо, бо не знала вже чого чекати.
– Ваш син Гайдак Максим?
– Так, так! – аж здригнулася жінка.
– Я дякую вам за сина, і буду молитися за нього і за вас до кінця свого віку.
– Він загинув, – сказала Марія. – А звідки ви його знаєте?
– Мій син, Тарас, після контузії, був довго без свідомості, а лишень прийшов до себе, то попросив знайти вас і подякувати. Ваш Максим врятував життя мого хлопчика, він собою його накрив, а що далі було – не пам’ятає. Останнє, що він почув: «Лягай!» – і вони обоє впали…
– Ваш син – справжній мужчина, чоловік з великої букви, він – герой!
Марія слухала голос незнайомки і сонце сходило над її головою, і свіча палахкотіла, і світ затих, бо відчула вона, наче Божа рука гладить її голову, і так їй дивно стає, наче її Максим тут, біля неї…
Раїса ОБШАРСЬКА.
