Герої не вмирають!

Герої не вмирають!

Ще опівночі Михайла розбудив дивний сон. Ніби він йде зарослим високими травами степом, а десь неподалік появляється у військовій формі його син Назар.

«Назарчику!» – радісно вигукує Михайло і біжить до нього, щоб обняти сина. Але той, посміхаючись до батька, віддаляється від нього  все далі і далі,  і несподівано щезає у густих травах.

«Синку!» – розпачливо вигукує Михайло і пробуджується від власного крику.

– Ти чого, чоловіче, так розкричався нині? – невдоволено запитує його дружина Ганна. – Ще до ранку хтозна скільки часу, а ти мене розбудив і я тепер не зможу заснути.

– Мені сон тривожний наснився, Ганно…

– Ти, як мала дитина, Михайле. Сон – то мара. Спиться і щось сниться.

– Та воно то так, але мені чомусь тривожно на душі…

– І мені неспокійно, – зажурено мовить Ганна. – Хоч би син дав про себе якусь звістку. Було би легше нам обом.

– Правду кажеш, Ганно. Відколи почалася нікому непотрібна війна на Донбасі, то душа щораз терпне від ляку, коли бачиш по телевізору, як хтось гине на Сході України. Ех, коли то спинять ту кляту війну? Хіба ще замало пролитої крові?

Вони замовкають на деякий час, а потім знову, до самого ранку, починають говорити про сина. Бо він вже п’ятий рік на війні і їх щодня мучить неспокій. Щоб не тривожити Ганну, Михайло вирішив не розказувати їй про те, що снилося. Якесь тривожне передчуття не давало йому ні спати, ні лежати і, щоб розвіяти його, він підвівся з ліжка і поквапом пішов до столика, де стояв телевізор.

– Для чого тобі, чоловіче, той телевізор здався? – невдоволено спитала Ганна. – Ти його включаєш так часто, що від нього в мене аж голова пухне.

– Зараз будуть передавати новини, – каже Михайло і вмикає  телевізор.

«Сьогодні, – мовив телеведучий, – кілька годин не припинявся бій… Нашим бійцям вдалося просунутися на два кілометри вперед. Серед загиблих старший лейтенант Назар …» Ведучий назвав прізвище їхнього сина.

Ця звістка була для Михайла і Ганни, як грім з ясного неба.

– Ти загинув, сину? – заголосила Ганна. – А я чекала, що ти живим вернешся додому. Я надіялася, що ти одружишся і потішиш нас з батьком онуками… Будьте прокляті всі ті, хто цю війну розпочав! Щоб вашого сліду не лишилося на землі! Ви вбили нашого сина. Ви скалічили наше життя. Бо син був наша єдина кровинка. Без нього ми осиротіли з батьком. І хто нас тепер догляне в старості? Хто поховає і на наші могили принесе квіти?

– Світ не без добрих людей, Ганно, – витираючи сльози, зажурено мовив Михайло. – Може, візьмемо якусь сиротину в хату і тоді нам легше буде перенести наш біль…

В післяобідню пору біля їхнього дому зупинилося два буси з бійцями і броньована легкова машина, в якій була труна з тілом Назара.

Ще молодий літами, але посивілий рано підполковник підійшов до батьків і, стримуючи сльози, віддав їм честь і мовив:

– Простіть нам, тату і мамо, що ми не вберегли вашого сина. Але ми відімстимо нашим ворогам за смерть нашого бойового побратима.

– Досить вже тої помсти, сину, досить! – схлипуючи мовила Ганна. – Скажи, доки має проливатися невинна кров? Доки мають страждати люди?

Коли військові занесли в хату і відкрили труну, Назар був, як живий. Ганна схилилася над ним, стала гладити його русяве волосся і цілувати захололі губи.  Їй здавалося, що син підведеться зараз з труни і заговорить до неї, як робив він весь час, коли повертався з війни додому під час ротації.

– Дайте, я вас поцілую, мамо, – тоді зраділо говорив він. – Як довго я вас не бачив!

– А я хотіла з тобою наговоритися, Назарчику, – говорила Ганна до сина, ніби він був живий. – А тепер що? Кого я пригорну до грудей? Хто мені скаже ласкаве слово?

В той час, як Ганна голосила-розмовляла з сином, Михайло з бійцем-товаришем Назара пішли в церкву по підсвічники, бо надвечір мав прийти священник на відправу.

– Ви знаєте, – звернувся до Михайла підполковник, коли той зайшов в кімнату, – ми хочемо поховати вашого сина в обласному центрі, там де лежать наші герої.

– Ой, ні, підполковнику, ні! – заперечив Михайло. – Ми вже щораз більше старіємо, сину. Нам трудно буде добиратися в обласний центр, щоб побути на могилі нашого Назарчика. Бо, по правді сказати, в нас пенсія така мала, що заледве на хліб вистачає. А щоб їхати за сотню кілометрів, то немалі гроші треба

мати. Тож краще хай він тут буде похований. А там, біля нього, і ми колись спочинемо.  Я вже знайшов на цвинтарі місце для нас трьох. Там вже копають бійці гріб для сина.

Наступного дня проводжати Назара в останню дорогу зійшлися всі односельчани. Від подвір’я до церкви, а після відправи  – до цвинтаря, розтягнулася на кілометр довжелезна процесія. Попереду один боєць ніс хрест, інший  – прапор, декілька – хоругви, а за ними десятки військових, міняючись,  несли відкриту труну з тілом Назара. Додавав всім жалю духовий військовий оркестр. Від його траурних звуків сльози самі лилися з очей, а душа розривалася від пекучого болю.

– Герої не вмирають! – вигукував хтось з бійців.

– Слава героям! – відгукувалися решта.

Дорогою до цвинтаря Михайло і Ганна йшли за труною сина, немов закам’янілі. Вони вже стільки виплакалися до цього часу, що, здавалося, в них не було більше сліз. У їхніх очах проглядав відбиток надлюдського страждання, а кожен пройдений крок був для них неймовірною мукою. Поряд них йшов підполковник. Він підтримував Ганну під руку і відчуваючи, що їй дуже важко, співчутливо казав:

– Кріпіться, мамо! Вам треба жити. Бо хто збереже пам’ять про сина?

Для Михайла і Ганни заупокійна відправа, промова старенького священника і підполковника, здавалося, тягнулися цілу вічність. Вони дивилися, як бійці засипають гріб землею, ставлять хрест і прапор, і несподівано відчули, які вони тепер одинокі серед сотні людей, що прийшли прощатися з їхнім сином.

Пролунала команда. Бійці звели вгору карабіни і трикратний залп розірвав тишу над цвинтарем. Всі стали поволі розходитися.

– Сідайте в машину, – звернувся підполковник до Михайла і Ганни. – Ми підвеземо вас додому.

– А нам нема тепер куди спішити, сину, – відповіла Ганна. – Ви їдьте, а ми ще трохи хочемо побути з нашим Назарчиком. Щиро дякуємо всім бійцям, і односельчанам, які підтримали нас в цю важку хвилину.

Коли Михайло з Ганною залишилися самі, Михайло чомусь нагадав собі Великодню відправу в церкві, і, зажурено поглядаючи на насипану могилу, мовив до Ганни:

– Син Божий воскрес, Ганно. А наш – ні!

І як в осінню дощову негоду полилися сльози з їхніх очей. Та  ніхто не чув їхнього голосіння-плачу…

Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ, м. Хоростків.

Автор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *