Його давно вже немає серед нас. Але він залишився в добрій пам’яті тих, з ким працював, жив, навчав, будував. Мова йде про Івана Яковича Гонтарука, колишнього голову колгоспу імені Котовського із села Великий Кунинець, що на Збаражчинні. Йому в далекому 1956 році було лише 29, коли колгоспники обрали своїм керівником.
На цій посаді Іван Якович із односельцями потрудився майже 30 довгих літ. Молодий голова своїх селян не підвів. Працював на совість. В скорому часі появилися нові фермерські приміщення, розбудовувався автопарк і тракторна бригада, а до села простягнулася нова асфальтівка. Не забував Іван Якович про об’єкти соціальної інфраструктури. Спокою не було нікому, крутилися всі, коли зводили будинок культури, торговий центр, медичну амбулаторію, дитячий садок, дім спеціаліста. Люди також активно розбудовувалися, колгосп допомагав із будівельними матеріалами. В плані було спорудження шкільної десятирічки, вже й для цього була виготовлена технічна документація. Господарство з року в рік розширювалося, стало кращим в районі. Але найбільшою гордістю був автопарк, жоден колгосп такої кількості техніки не мав, тому й не дивно, що сусіди під час жнив йшли до Гонтарука за позичкою. Нікому не відмовляв. І досі старожили кажуть, що Гонтарук «мав свою руку» в Києві і цим вміло користувався. Та й вдома був порядок і лад. У сімействі Гонтаруків підростали дочка Людмила і син Анатолій, який нині є відомим хірургом у районі.
Сільський вожак добре усвідомлював, що без знаючих кадрів і спеціалістів господарку на високий рівень не витягнути, тому за рахунок колгоспу вчив молодь, ставив на керівні посади. З легкої руки Гонтарука шестеро чоловік з Кунинця стали головами сільських господарств. Саме праця, принциповість і вимогливість до себе і підлеглих вивели колгосп в мільйонери.
Уміле керівництво Івана Яковича запримітили в районі і області, про нього писали газети, а люди неодноразово обирали депутатом районної ради. Та й тодішня влада високо оцінила його невтомний труд. Іван Якович став кавалером трьох орденів. Кажуть, що справа йшла до Героя праці. Та не судилося. Чорні хмари згустилися і над ним. Гонтарука в кінці 80-х минулого століття тодішнє КДБ арештувало. Хтось доніс, що прославлений керівник мав зв’язки з націоналістами, та й насправді він не той, за кого себе видає. Тримали в застінках у Тернополі і Чорткові, тягали на допити, відсторонили від керівництва, хотіли навіть забрати нагороди, нарешті судили. В одночасі поламали все. З казематів Іван Якович вийшов вже не тим – надломленим і замкненим у собі. Керівництво відвернулося від нього, а в суспільстві почалися демократичні процеси. Наставав новий час.
І все ж таки Іван Гонтарук знайшов у собі сили й очолив Збаразьке житлово-комунальне господарство. Навіть поїхав у столицю до старих знайомих, і, як тоді говорили, притягнув у ЖЕК чимало техніки. Утім, здоров’я було вже підірване, та й, навряд, чи це були його сани. Він не міг вже бути без землі, галасливого села, ранкових світанків, гулу техніки, дорідного хліборобського урожаю. Цього всього його позбавили. І він тихо пішов із життя. Але залишив по собі своїх дітей, внуків і правнуків. А ще – добрі справи, які залишаються у пам’яті нащадків… І землю, яку любив понад усе…
