Благодатна земля Збаражчини, що в Тернопільській області, дала Україні і світу цілу плеяду людей, якими пишаємось, яких пам’ятаємо і шануємо, пише Ірина Сиско у часописі «Народне слово». Проте, є ще чимало незаслужено забутих або недооцінених особистостей. До таких належить і світла постать сестри Модести, яка у 2009-ому тихо покинула цей світ, з честю і вірністю виконавши свою місію слугині Божої.
Про деталі її непростого жертовного життя збаражани не знали і не могли знати, бо жила відірвано від світу, понад сім десятків років дотримуючись обітниць, даних Ісусові. Проте світло її віри зігрівало і вело по життєвих стежинах її родину – сестер, брата, племінників та їхні сім’ї, багато з яких і сьогодні живуть на теренах району, області, і з душевною теплотою та вдячністю згадують свою «цьоцю Стефцю».
Сестра Модеста (Стефанія Фірманюк) народилася у селі Базаринці 26 лютого 1922 року. Крім неї, в сім’ї підростав брат Володимир, згодом народились сестри Ярослава, Галина та наймолодший Рудольф. Батько Мартин Фірманюк був поляком, а мати Єва Пузь – українка. Батьки мали невелику господарку. Сини, за тодішньою традицією, відвідували костел, так як це робив батько, а дівчатка з мамою ходили до церкви. Богослужіння пробудили в душі юної Стефці перші паростки непроминучої любові до тієї вищої сили, що щедро благословляє життя кожного. Тому бажання піти до монастиря , яке виникло згодом, було зовсім не випадковим.
А розпочалося все з приїзду до Збаража сестер служебниць, які мали завдання створити захоронку для дітей та робітню шиття і крою. Про заснування захоронки сестер служебниць мріяв ще отець Степан Тесля, який був парохом у Збаражі з 1910 по 1923 роки. Мрію вдалось здійснити отцю Василю Боліновському. 30 червня 1935 року відбулося посвячення захоронки, яке звершив Преосвященний Кир Никита Будка. А 5 листопада 1935-го приїхали сестри служебниці і розпочали там свою працю. Статут для сестер служебниць Пресвятої Діви Марії греко-католицького обряду був затверджений генеральним представництвом Спільноти Сестер Служебниць , яке знаходилось у Львові. Головний будинок Спільноти знаходився у Кристинополі. В статуті було записано, що дитсадок (захоронка) відкрита для дітей-християн без різниці визнання обряду. Побудована вона була за власні кошти, мала два поверхи, 10 кімнат, два підвали. Спершу там безплатно працювала Анізія Гірняк.
Діти розміщувалися в одній кімнаті, де вчилися, займалися гімнастикою, співами, гралися, декламували вірші, вчили молитви. Раз у день мали додаткове харчування – каву з молоком і булку. Спершу було 30 дітей, а з першого квітня 1936 року по 31 березня 1937-го – 60 дітей до 10 років: 14 хлопчиків і 46 дівчаток.
Серед них була і збаражанка, колишній лікар-стоматолог пані Марія Серемуля, яка береже у своїх спогадах і перше Причастя, і сестру Фільотею та її похорон з хоругвами, і тих благодійників, які подарували землю під будівництво захоронки, і сестру Тарасію, і сестру Софронію, які займалися з дітьми.
На утримання однієї дитини в день виділялося 10 грошей. У 1939-у у приміщенні захоронки влаштували державний банк, відновила свою роботу захоронка у 1941 році з приходом німецьких військ, та тривало це лише до 5 березня 1944-го. З приходом більшовицької влади знову там оселився банк.
Сестри служебниці, виховуючи маленьких християн, водночас впливали і на характери підлітків, які прийшли до них навчатись швацькому ремеслу. Серед таких була і Стефанія, яка у 1935 році якраз закінчила сім класів.
У робітні дівчат навчали не лише потрібних умінь, а й чемності, скромності, усвідомлення того, що кожна старанно виконана праця тішить Бога і приносить користь людям. Настоятелькою у Збаразькому домі сестер служебниць була с. Петронеля Кушнір, с. Анізія Гірняк – захоронярка, с. Фільотея Дейнега навчала швейної справи, а с. Віра Дацьків працювала на кухні.
Два роки, проведені в швацькій робітні, для Стефи Фірманюк стали визначальними у виборі життєвого шляху. Дівчині подобалось усе – Служби Божі у Воскресенській церкві, праця над шитвом, прибирання у церкві, ігри з малими дітьми у захоронці. Якось природно почала роздумувати про чернече життя, молилась, щоб Господь дав їй відповідь, чи може вона бути монахинею. І відповідь не забарилась, прийшла під час палкої молитви невимовним натхненням і відчуттям великої любові до Бога і Матінки Божої. Батьки не одразу схвалили вибір дівчини, але згодом змінили свою думку. Стефця та її подруга Стефа Гуменна почали готуватись до монастиря.
Третього вересня 1938 року дівчата розпочали кандидатуру в Згромадженні Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у Кристинополі. А 4 березня 1939-го відбувся чин облечин для обох, під час яких Стефанія прийняла ім’я Модеста, а її подруга – Іринея. Тоді дівчата вперше одягли монаший одяг.
У вересні розпочалась Друга світова війна, яка принесла ненависть до духовенства, яке змушене було перенести страшні випробовування.
Довелось не солодко і збаражчанкам: німці скинули на Кристинопіль бомби, які падали поблизу їхнього дому, але не влучали, Господь відводив від них загибель, маючи для них важливу місію на майбутнє. Перші обіти сестра Модеста Фірманюк склала 5 березня 1941 року. Воєнні лихоліття переносила стійко. Навіть тоді, коли довелося провести в останню путь товаришку молодості сестру Іринею, яка захворіла на туберкульоз і померла. У 1942-у сестру Модесту призначили до Жовкви допомагати провадити захоронку. Також в її обов’язки входила турбота про велику господарку, коні, корови, адже за німців за поле потрібно було платити великий контингент, який сестри були змушені сплачувати.
Із приходом до Жовкви більшовиків у червні 1944 року влада заборонила сестрам виховувати та навчати дітей у захоронці, двом молодшим сестрам – Модесті і Вікентії наказали йти на державну роботу. Тоді сестри служебниці організували швейну майстерню легкого жіночого одягу у себе вдома. Згодом монастирський будинок націоналізували, наклали податок 10 тисяч карбованців на рік, до того ж згодом підселили військових, які поверталися з фронту, і з 14 кімнат сестрам залишилось лише 4, а потім всього одна, в якій вони жили до 1956 року. Потім і з неї влада їх вижила. Переселились у невеличкий будиночок, який став притулком не лише для них, а й для усіх переслідуваних священиків.
Під час поневірянь, приготованих долею, сестра Модеста лише міцніла духом і 28 серпня 1946 року склала вічні обіти. Радянська влада у 1945 році розпочала арешти отців василіан жовківського монастиря і відправляла до тюрми на Лонцького. Сестра Модеста їздила до них з передачами, незважаючи на переслідування кадебістами. Не дивлячись на небезпеку, сестри продовжували зустрічатись, збирались на спільні молитви, реколекції , підпільні Служби Божі та молебні. На Служби Божі до сестер приходили тільки дуже довірені люди, в яких були впевнені, що вони не видадуть, було в домі сестер і два шлюби, хрестили кількох дітей. Допомагали людям привести священика до хворого.
Із 1970 року сестра Модеста Фірманюк стала настоятелькою Жовківського монастиря сестер служебниць. Про те, яким скарбом вона була для світу, знали і розказували мешканці Жовкви під час відзначення 70-ліття богопосвяченого життя сестри служебниці Модести Фірманюк, яке відбулось у вересні 2008 року. Того дня зійшлись до будинку культури «Просвіта» її родичі, священики, вдячні пацієнти, яким сестра Модеста допомагала позбутися тяжких недуг, бо володіла мистецтвом лікування травами.
«Нам було дуже приємно побувати на цьому святі, яке влаштували для нашої цьоці мешканці Жовкви, – згадує племінниця сестри Модести голова РО ТЧХ Марія Милян. – Ми побачили, наскільки її шанують за її святе життя, велику віру, яка була зброєю проти неправди і кривди. Сестра Модеста разом із священиками, сестрами служебницями молились у часи переслідування Української Греко-Католицької Церкви і Господь почув благання своїх вірних – Церква вийшла з підпілля. Цьому сестра Модеста невимовно раділа. Вона впливала на головні рішення управи Згромадження. У важливий час із 1993 до 1998 року була членом провінційного уряду, разом із сестрами повернули у Жовкві дім, за який стільки років боролись із владою. Сестра Модеста завжди дякувала Богу за ласку покликання, що дав їй силу витримати важкі часи. Вона завше відчувала Божу опіку і те, що Божа любов провадила її по тернистих шляхах земного життя. А ми, родичі, відчували її постійну опіку».
«Пам’ятаю , – додала ще одна племінниця Стефанії Фірманюк – лікар Любомира Гергель, – як з раннього дитинства, років з п’яти, влітку їздили до cестри Модести до Жовкви. Вона під своє крило збирала усіх племінників, навчала молитов, спрямовувала до Бога. Я їй вдячна і за те, що навчила в’язати, вишивати, накривати на стіл. А ще вона всіх нас «обшивала». Я завжди тішилася тими красивими сукеночками, які вона для мене створювала з якимось особливим старанням. Ми захоплювались і тим , як вона лікувала шкірні хвороби, за зціленням до неї з’їжджались з усієї України, ліки вона замовляла в Польщі. І, напевне, люди виздоровлювали не лише завдяки особливим лікам, а й сильні молитви цієї святої людини, що мала щиру любов до людей. Вона світилась врівноваженістю, у неї завжди був якийсь внутрішній мир, яким вона щедро ділилась з усіма, дарувала заспокоєння і надію у тяжкі моменти життєвих випробувань».
«Сестра Модеста, – згадує її племінник лікар Валерій Домбик, – кожному зі своєї родини допомагала прийти до Бога, організовувала нам Перші причастя, шлюби, хрестини. Була нашим ангелом-охоронцем усе життя. І тепер, мабуть, після відходу у Вічність вона молиться за нас перед Господом, як і за всю Україну, за церкву, сестер служебниць. Вона жила для кожного з нас і служила людям до останнього подиху».
Не стало сестри Модести 25 липня 2009 року. Поховали її у спільній могилі сестер служебниць. 26 лютого 2017 року їй виповнилося б 95 років.
