Осінь холодила землю, а спогади холодили душі. Депортація. Страх. Невідомість… Людей виривали з корінням. Вони залишали рідні домівки, храми, батьківські могили… Не знали, чи побачать колись свою маленьку батьківщину. Боліло, ой, як боліло… Багато депортованих лемків осіли, зокрема й на Тернопільщині.
У неділю, 18 жовтня, в місті Теребовлі відкрили монумент у пам’ять депортованих українців у 1944-1947 роках з історично прадавніх земель – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини.
Новий монумент встановили на місці давнього пам’ятного знаку, який перенесли в село Маловоди. Туди комуністична влада спровадила чимало переселенців, яких зірвала з рідних місць.
Ідея створення нового пам’ятника належить теребовлянцю, меценату та підприємцю Юрію Дзюбану. Автор проєкту – Микола Ковальчук, архітектор та письменник з Теребовлі. Скульптор – Володимир Вульгин.
Висота пам’ятного знака чотири метри. Верхівка виконана у формі лемківської церкви з хрестом та невеликим дзвоном. Через монумент – зверху до низу – «б’є» блискавка білого кольору. Це своєрідний символ розділення русинів навпіл комуністичним режимом у співпраці з окупаційною совєцькою адміністрацією на території Польщі. Вгорі напис: «Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя». Внизу – «Українцям, жертвам депортації з Польщі 1944-1947». За ці роки було вивезено в УРСР понад півмільйона українців, які себе називали русинами.
Відкриваючи захід, голова голова Теребовлянської ГО «Лемківщина» Марія Куліковська подякувала пану Юрію Дзюбану за його добру справу. І зазначила: монумент був готовий ще в липні, але через карантин відкриття довелося відкласти.
На освячення пам’ятного знаку були запрошені отці – декан Теребовлянського деканату, настоятель ПЦУ Святого рівноапостольного князя Володимира отець Володимир Якубишин; священник Миколаївської церкви отець Петро Мушинський; настоятель церкви в селі Романівка отець Михайло Кокора, капелан; настоятель церкви в селі Дарахів отець Степан Суканець.
Лемки пишаються, що мають свій гімн «Гори наші, гори…», зберегли мову, буквар, культуру, національний одяг. Слухаючи пісні, вірші, присутні схиляли голови перед пам’яттю тисячів українців, які загинули під час проведення сумнозвісної операції «Вісла».
89-річна Катерина Гаврилко, мешканка села Сущин, вижила під час масових знущань та розправ над українцями біля міста Перемишль. Дівчиною тоді була, всього 14 років мала. Розповіла про тортури, що застосовували до русинів, які не захотіли записуватись поляками. Як підпалювали потяги, що їхали до Львова. Українців вбивали на вокзалах. Забирали останнє майно. Не шкодували нікого, навіть малих дітей та літніх людей…
– Без минулого немає майбутнього. Наш обов’язок – берегти пам’ять, – наголосив під час виступу Юрій Дзюбан. – І жити в єдності та злагоді.
…Лемки схожі на лелек, яких викинули з гнізд. І до них вони більше ніколи не повернулись. Вітри несуть світом сумні лемківські пісні. Несуть до осиротілих гір. До зболеної землі предків…
Михайло ВОЙТОВИЧ.
м. Теребовля.
(фото автора).
