Острів любові: про відомого журналіста Володимира Сушкевича, який без Тернополя не уявляв свого життя

Острів любові: про відомого журналіста Володимира Сушкевича, який без Тернополя не уявляв свого життя

12 лютого  – день світлої пам’яті Володимира Леоновича Сушкевича, володаря премії «Золоте перо», заслуженого журналіста України,  а ще автора популярних рубрик  «Листи до друга», «Закінчить, будь ласка, речення», «Тернятка», «Давні кумири», «Бамбетель» та інших, не менш цікавих. Пропоную жменьку особистих спогадів про добру і світлу людину, котра більше десятиліття була мені щирим літературним другом, помічником і цікавим співрозмовником.

Найголовнішою ознакою  широкої душі Володимира Леоновича була давня любов до Тернополя і тернополян

Володимир Леонович за життя був невтомним репортером: виконуючи  завдання редакції, він замітав вулиці, жебрав на ринку, валявся «бомжем» на дорозі, «пив» самогонку, «лікувався» від алкоголізму, грав вар’ята, готував флячки,   «тримав фасон» старого, давнього грішника,  батяра, болонового бранця…  Ліричним героям своїх рубрик журналіст  задавав найрізноманітніші питання.  Саме з них можна було    дізнатися,  що для метра сценографії, скульптора, художника Казимира Сікорського театр – це солодка каторга; що для патріарха тернопільських журналістів Ярослава Гулька журналістика – це щастя і каторга; що відомий лікар-психіатр, нарколог, психотерапевт Іван Пришляк поважає мужнього пацієнта;  що не менш відомий сміливий і відвертий політик Ярослав Демидась до пліток про себе ставиться з розумінням. Колись у давньому інтерв’ю я теж зізналася Володимиру Леоновичу, що не люблю штучних квітів…

З внуком Володею

Та найголовнішою ознакою  широкої душі Володимира Леоновича була давня любов до Тернополя і тернополян. «Острів любові, ім’я якому Тернопіль» – нема потреби підкреслювати, кому належать ці слова! Журналіст ще встиг побачити надрукованою мрію свого життя – за допомогою колег і друзів вийшла друком книга «Листи до друга» – ностальгійно-меланхолійні спогади та імпресії про давні події, свідком яких був автор,  роздуми над незабутнім, жаль за тим, що не все здійснилось, не все збулось… Звертаючись до читача, Володимир Леонович пише: «Відшуміли весни, відзеленіли літа, віджовкли осені, відбіліли зими. Ніщо так не дивує, не тривожить, як швидкоплинність часу…  У Тернополі я народився далекого 1939 року. Тут пережив війну, голод, через руїни поспішав до своєї 1-ї чоловічої школи на вулиці Коперника. Сюди повертався після далеких мандрів. Тернопіль міг би обійтися без мене, але я без Тернополя не уявляв собі свого життя». 

Звертаючись до читача, Володимир Леонович пише: “Ніщо так не дивує, не тривожить, як швидкоплинність часу… “

 «Частина нинішнього бульвару Тараса Шевченка – знамените корсо. Ах, тернопільське корсо…». У мене з тим корсо теж пов’язані  спогади, де я згадую про моїх тоді ще молодих батьків. Бувало, зберуться всім під`їздом з вулиці Костюшка – Шкільняки, Горбаченки, Болгари – і на бульвар, або до театру на чергову прем’єру! Мені ж випадала «радість» пильнувати їхній дошкільняцький «молодняк» –  я тоді вчилася у третьому класі! О, як я ненавиділа оте їхнє спацерування, та ослухатися тата і не допомогти красуні-мамі, що розривалася між «дрібні діти» та викладанням у вечірній школі, я не сміла.

«Був єдиний на весь Тернопіль правдивий кавалер. Ах, Антків, наше украдене щастя. І хто вкрав? Львів». Я добре знала Юрка, молодшого сина актора. Ми вчилися разом у музичному училищі. Він був не гірший за батька, такий самий «сьлічний», як Ален Делон! Історію своєї дружби з Юрієм Антковим я розповіла у новелі «Антус», котра увійшла до моєї книжки мемуарної прози «Записки Скорпіона».

Володимир Сушкевич завжди був у вирі подій

А ще мені невимовно дорога присвята на подарованому примірнику видання: «Тані Дігай, яка надихнула мене на цю книгу. Щастя! «Я ніжно люблю рідне місто»!!! Серпень 2008, Тернопіль, В. Сушкевич». Володимир Леонович у передмові до видання повністю цитує мого вірша «Тернопільська мелодія», з якого починається історія нашого знайомства і подальшої творчої дружби. Пригадую, що саме «з подачі» п. Володимира були написані відгуки-рецензії на дебютні збірки поезій Лілі Лісанкової (Костишин) «Люблю», Наталії Білянської «Таємниця любові», Наталії Федчишин «Акварелі року»; на художні видання Данила Теличина «Троянда на снігу», присвячене  пам’яті дружини Людмили Овсяної; Василя Бурми «Дороги, путівці, стежини». Кожна прем’єрна вистава  у нашому театрі активно нами обговорювалася, і як наслідок, з’являлися або рецензія, або  віршована пародія, котрі Володимир Леонович особливо схвалював. Наприклад, отаке: режисеру Сергію Калині на спектакль  «Блез»  за Паскалем Рамбером (Франція):

                                                                   «В залі рясно від мужчин,

                                                                     Бо на сцені секс-загін

                                                                    Парижанок з «Блезу» –

                                                                    Калиновий перегін

                                                                   Французького шартрезу!                                         

Або таке: режисерові В’ячеславові  Жилі на виставу за тоді ще живим польським драматургом Славомиром Мрожеком:

                                               Галицькі сноби

                                              Очі примружили:

                                             «Щоб ми так жили!»

                                              Тернополем гуляє Мрожек

                                               В обіймах Жили.

Володимира Леоновича немає з нами одинадцять років. Багато різного сталося зі мною за це десятиліття, і щасливого, і трагічного… Але пам’ять про цю світлу добру людину не згасає. Буває, думаю, що б сказав, як би зреагував  Володимир Леонович на ту чи іншу мою рецензію, чи вірш. Він добре знався на  класичній поезії,  мав добрий смак, кохався у музиці, до котрої я причетна за основним фахом. Він умів говорити, але й умів слухати. Тому наші співбесіди завжди приносили мені правдиву втіху.  

З відомою мистецтвознавицею, нині вже покійною Вірою Стецько

Якось наприкінці березня, холодного дня,   десь у районі вулиці Глибокої натрапила на справжнє диво – біля приватної оселі квітло невеличке дерево, що нагадувало біло-рожеву хмарку. На довгому ланцюзі, поклавши голову на лапи, сумно лежав  великий рудий пес. «Привіт! Як ся маєш? Що то за диво дивне біля тебе?». Пес нашорошив вуха, песимістично гавкнув і гордовито відвернувся, а я принагідно згадала  знавця тернопільських «цікавинок»  Володимира Леоновича Сушкевича, котрий би обов’язково сказав мені, що це диво – сакура, а щодо пса залюбки зацитував витонченого естета Марселя Пруста: «Красивих в’язниць не буває!».

Тетяна ДІГАЙ.

м. Тернопіль.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares