У ХХІ столітті слово “раб” звучить дивно і безглуздо. Більшість людей впевнені, що рабство – це щось із далекого минулого, як часи панщини або феодалізму. Але фахівці кажуть про зворотне – сьогодні в світі відроджується рабство, а криза, війна, незахищеність і бідність – тільки його каталізатори, пише znaj.ua.
15 років суворого режиму
У 2011 році історію одесита Анатолія Вдовиченка обговорювали всі ЗМІ. Молодийінженер поїхав до Бангкока як наладчик обладнання для фабрики. І пропав.
Чого тільки не робили рідні, щоб знайти Анатолія в далекій країні, куди тільки не зверталися – але все марно. Сплакнувши і заочно поховавши Анатолія – життя у його сім’ї тривало.
Що трапилося в далекому 1996-му – стало відомо тільки через майже 15 років.
Анатолій полетів до Таїланду в 1996 році у відрядження для встановлення та налагодження лінії з виробництва кисню. Завод “Кислородмаш”, на якому він працював, мав партнерські відносини з компанією з Бангкока, яка готувалася в цей час запустити кисневе виробництво.
У квітні 1996 року Вдовиченко отримав опіки під час виробничої аварії і змушений був затриматися в Таїланді для лікування. Після цього, за його словами, господар фабрики запропонував йому залишитися працювати за контрактом.
Скориставшись моментом, господар фабрики на прізвище Пенсак забрав у чоловіка паспорт – нібито для оформлення страховки і продовження візи.
Через якийсь час господар затримувати зарплату, а потім і зовсім припинив її платити. Коли Анатолій зажадав виплатити йому всю заборгованість із зарплати, господар фабрики нагадав, що паспорт у нього, і, погрожуючи пістолетом, змушував працювати.
За час використання рабської праці українського інженера на фабриці була змонтована і запущена друга лінія з виробництва кисню, яку він обслуговував. Крім того, господар не наймав ні лудильників, ні електриків, ні будь-яких інших майстрів. Усю роботу виконував українець
Вижити будь-якою ціною
“Я виживав, насамперед, за рахунок дружніх відносин з бірманськими гастарбайтерами, які працювали на фабриці. Жив у замкнутому приміщенні. Працював мінімум по 12 годин на добу. Грошей мені, природно, ніхто не давав. Не було можливості зв’язатися з рідними. Мені заборонялося дивитися телевізор, якщо у мене бачили книгу – її рвали. Не знаю, чого хотів домогтися цим господар. Напевно, зробити з мене дебіла або механічного робота”, – згадує Анатолій.
Кілька разів Анатолій поривався втекти зі свого полону. Але посольства України на той момент в Таїланді не було. Звичайно, можна було піти в поліцію. Через прострочену візу і відсутність паспорта, по ідеї, нелегала швидко б депортували на Батьківщину. Але спроби були марні – корумповані поліцейські швидко зв’язувалися з господарем новоспеченого раба, і Анатолій повертався.
Після довгих років рабства одесит був звільнений в Бангкоку співробітниками консульського відділу посольства України в Таїланді після того, як консул пригрозив господареві фабрики, на якій утримували українського інженера, негайним викликом поліції.
В українському посольстві стало відомо про Вдовиченка з листа бірманського гастарбайтера, він якийсь час працював на тій же фабриці, а після закінчення контракту відправив на прохання Вдовиченка лист до України з інформацією про його місцезнаходження.
Єдиний, хто найбільше чекав його на Батьківщині, була мама. Дружина Анатолія, Тетяна, після пропажі чоловіка ще раз вийшла заміж. У дорослих дочок уже своє життя.
Анатолій підрахував, що за майже 15 років заробив 200 тис. дол. Однак господар віддавати кошти не хотів.
“Він виплатив 18 тисяч доларів і пообіцяв, що зробить все, щоб я щасливо повернувся додому. Щоб судитись з ним – потрібно було ще кілька років там провести. А я додому хотів, вирватися звідти. Так доводити щось було би проблематично. Свідків то практично немає. Всі, хто міг бути свідками – працівники фабрики Пенсака, а вони або куплені, або залякані. Загалом у Таїланді чекати справедливості я більше не хотів і не міг. Повернувся додому”, – розповідає Анатолій, який зараз живе у мами, в невеличкому райцентрі на Черкащині.
Рабство трудове, соціальне, сексуальне
Розумом, так би мовити, азіатів з їхніми дикими порядками не зрозуміти. Але експерти б’ють на сполох – рабством славляться не лише азіатські або африканські країни.
Після Революції Гідності багато українців шукають кращого життя в країнах ЄС. Не всі потрапляють до сумлінного роботодавця.
Багато заробітчан терплять у чужій країні каторжні умови, віддають свій паспорт господарю і працюють по 20 годин на добу, живуть у залізних фургонах, погано харчуються, медичне обслуговування відсутнє.
Оксана з України повинна була працювати напідприємстві з виробництва продуктів харчування в Польщі. Жінці пообіцяли зарплату в 1000 доларів США на місяць. Коли вона приїхала на роботу, у неї відібрали документи.
“Мені залишили тільки мій одяг. А так все забрали. Телефон забрали, щоб не мала контактів зі світом. Якщо буду слухняна, то, можливо, отримаю якусь виплату. Люди, які там працювали, були як зомбі, з божевільними очима. Я вирішила бігти”, – згадує Оксана.
Після втечі жінці почали погрожувати. Через “Фейсбук” людина, яка відправила її на роботу в Польщу, писала повідомлення. Якщо жінка звернеться в поліцію, то кожну її дитину розріжуть на дрібні частини. На даний момент Оксана проходить процедуру включення її у програму захисту жертв торгівлі людьми.
І такі випадки із заробітчанами, на жаль, непоодинокі. Що вже говорити про Україну?
У 2013 році в Закарпатські ЗМІ звернувся чоловік, який розповів історію про свої заробітки. Вирішивши підзаробити грошей на сезонних роботах на Херсонщині, чоловік і його колеги потрапили в справжнє рабство.
“Жили в бараках, їли один раз у день. Нас змушували вантажити кавуни – праця не оплачувалася. Той, хто намагався втекти – просто пропадав безвісти. Все контролювали охоронці зі зброєю, до них навідувалися і міліціонери. Мабуть, вони мали з цього якусь частку”, – так чоловік описував свої трудові будні.
До Росії, у барак
Тільки днями в Тернополі поліція затримала вербувальників, які встигли “продати” в рабство в Росію близько сотні своїх співгромадян.
“Фігуранти справи – житель Закарпаття та уродженка Шумського району Тернопільської області. Злочинне угруповання брехнею заманювало людей в рабство протягом двох років. Чоловік перевозив найманих працівників у Російську Федерацію, де вони працювали в теплицях, а завданням його спільниці було шукати охочих поїхати на заробітки. Людям обіцяли комфортні умови проживання і високу зарплату. Однак робочим протягом декількох місяців доводилося жити в бараках разом із пацюками, ночувати на цегляних тапчанах, покритих дошками, а зверху матрацами.
Крім того, роботодавці забирали у людей документи під приводом оформлення тимчасової реєстрації, забороняли вільно ходити і спілкуватися. Робочий день тривав 13 годин під наглядом чоловіків у масках і з битами.
Люди змушені були працювати в теплицях, зрошених небезпечними хімікатами. На будь-які прохання повернути документи працівникам погрожували розправою і зникненням. Єдина умова, за якої роботодавці погоджувалися повернути людей додому, була оплата витрат у розмірі 200-300 доларів”, – розповів керівник відділу по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, обласного управління поліції Олександр Буняк, який зараз займається горе-вербувальниками.
Спартанська епоха – цінуються чоловіки-раби
За роки незалежності в Україні від торгівлі людьми постраждало більше 160 тисяч громадян.
Українському заробітчанину варто пообіцяти мінімально комфортні умови для ночівлі та трохи грошей, щоб він погодився поїхати світ за очі, часто просто не знаючи і не розуміючи, куди його везуть, і що відбувається.
А слово “рабство” в більшості наших співвітчизників асоціюється перш за все із сексуальним рабством і борделями.
Зокрема, в 2016 році, за даними Міжнародної організації з міграції, 60% українців, які потрапили в рабство, – чоловіки. Більше половини – люди до 35 років. На жаль, із кожним роком у трудове рабство потрапляють усе більше молодих і фізично активних чоловіків.
Відносно України, експерти австралійського фонду WalkFreeFoundation відзначають погіршення в країні після конфлікту на Донбасі.
Однією з головних причин збільшення випадків рабства в Україні стала міграція по країні. Вона призводить до того, що переселенці на новому місці часто потрапляють в трудову кабалу, де змушені важко працювати без оплати праці або за мінімальну зарплату.
Що стосується торгівлі людьми, то Україна посідає 7 місце з 10-ти в цій категорії.
“Країнами ризику для українців залишаються Росія, Польща і Чехія. Звідти в 2010 році було найбільше звернень по допомогу. В останні кілька років українців експлуатують у межах України, а не за кордоном. Ми бачимо, що ця проблема дедалі більше стосується не тільки молодих жінок, а й українських чоловіків, які в рабських умовах працюють на будівництвах, фабриках, кораблях і приймають участь у військових конфліктах. За 12 років в Україні порушено майже три тисячі справ за звинуваченням у торгівлі людьми, і лише трохи більше півтисячі завершено судовим вироком”, – каже глава Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні Ертурул Апакан.
Не захищений ніхто
За словами експертів, найбільше українці потрапляють у трудове рабство на території Російської Федерації. На другому місці – Польща. Українці думають, що торгівля людьми – це саме сексуальна експлуатація. Про це всі знають, рівень обізнаності високий, а ось ризики потрапляння в трудову примусову експлуатацію недооцінюються.
“Їдучи на роботу в чужу країну, потрібно пам’ятати, що це не жарти. Обов’язково переконайтеся, що ваша робота за кордоном має законний статус. Потрібна віза робоча, а не туристична. Не виїжджайте з країни, поки не отримаєте чіткої контактної інформації про місце, де ви будете працювати. Будь ласка, повідомте рідним і друзям конкретне місце свого перебування за кордоном і залиште їм докладну інформацію про вашого роботодавця. Обов’язково ознайомтеся з правами працівників та мігрантів у країні призначення: в більшості держав встановлені стандарти мінімального рівня оплати праці, максимальної тривалості робочого дня і компенсацій в разі нещасних випадків на виробництві. Дізнайтеся про медичне обслуговування і соціальний захист, на які ви можете розраховувати”, – радить директор Українського аналітичного центру Олександр Охріменко.
“Візьміть з собою ксерокопії паспорта, візи, страхового полісу та будь-яких інших документів, пов’язаних з поїздкою. Зберігайте їх в безпечному місці, окремо від оригіналів. Крім того, залиште копії своїм рідним і друзям в Україні. Обов’язково запишіть контактну інформацію організацій, які можуть допомогти вам захиститися від зловживань, – посольства або консульства України за кордоном, урядових і неурядових організацій, що займаються захистом прав мігрантів у країні призначення. Ніколи нікому не віддавайте свій паспорт, крім співробітників посольств, консульських установ та прикордонних пунктів пропуску. Якщо ж документ за кордоном відібрали силою – звертайтеся в посольство або консульства України”, – радить юрист громадської організації “Фундація “Гармонізоване суспільство” Ірина Бойко.
У минулому році експерти австралійського фонду WalkFreeFoundation опублікували результати щорічного дослідження. За їхніми даними, за минулий рік кількість рабів у світі зросла на 28%. Найбільше в Індії – близько 18,4 мільйона осіб. Серед країн, де поширене рабство, – Китай, Пакистан, Бангладеш і Узбекистан. Найбільший відсоток від населення країни, де знаходяться в рабстві люди – в Північній Кореї, Узбекистані, Камбоджі, Індії та Катарі. Найменша кількість рабів – у Люксембурзі, Ірландії, Норвегії, Данії, Швейцарії та ряді інших розвинених держав.
