Працює ворожий снайпер… Ці тривожні рядки у скупих офіційних зведеннях прес-центр оборонного відомства дуже часто доповнює заспокійливим реченням: «Втрат та поранених серед наших військових немає».
Може, саме тому у багатьох складається хибне враження, що наші вороги знічев’я цілять через оптичний приціл у підвішені на гіллі казанки або ж полюють на горобців чи ворон.
Цю уявну картину видимого благополуччя на україно-російському фронті раз-у-раз домальовують оптимістично-бравурні інформації деяких електронних ЗМІ про те, що бойовики не такі вже й грізні та небезпечні, а, натомість, наші солдати завжди готові до будь-яких їхніх п’яних витівок та вогнем у відповідь відстрілюють «сепарів» мало не пачками.
Можливо, це й справді так, однак – не цього разу…
– Сину, біда! Сусіда Юрка снайпер застрілив, – почув у трубці тремтливий, рясно зрошений слізьми голос матері і від несподіванки онімів.
Приблизно через годину знову зателефонував рідненькій. На той час вона уже трішки прийшла до тями і розповіла, що вже вранці дружина сорокатрирічного Юрія Коваля – Світлана відчувала щось недобре, а тому й зв’язалася з чоловіком, який воював у Мар’їнці.
– У мене все гаразд. Зараз висуваємося на блокпост. Пізніше поговоримо, – заспокоїв кохану воїн.
Ближче до обіду у лановецькій домівці й, справді, почули мелодію телефону. Але це був уже не Юрій…
Увечері Інтернет заряснів повідомленнями про те, що на Тернопільщину знову прийшло горе – на війні від кулі снайпера загинув командир відділення 14-ї окремої механізованої бригади старшина Юрій Коваль.
На жаль, я не так вже й часто навідую маму, а тому під час своїх нетривалих поїздок у Ланівці завжди намагаюся якнайдовше побути наодинці з нею. Рідко спілкуюся і з сусідами, які, зазвичай, живуть власним, закритим від чужого ока, життям. Відтак, про сім’ю Ковалів, яка мешкає межа-в-межу з обійстям моєї мами, особливо не розпитував, а при зустрічах з Юрком чи Світланою, зазвичай, тільки вітався і розходилися – кожен у своїх справах.
Тому й не знаю, які плани вони будували на майбутнє, але вони обов’язково їх будували. Мені невідомо, про що мріяло подружжя, але воно мріяло. Не можу сказати, які слова говорив доброволець батальйону «Тернопіль», а потім – боєць Збройних Сил своїй половинці, коли знову і знову споряджався на передову, що у короткі хвилини прощань він шепотів двом своїм діткам – п’ятикласниці Юлі та чотирирічній Саші.
Коли я писав ці рядки, Юрій у Ланівці ще не повернувся. Вірніше – його тіло ще не доправили до рідних, для яких кожна мить цього нестерпного чекання стала розділеною навпіл вічністю – до і після.
За офіційними зведеннями Генштабу, 20 лютого загинув один український боєць. Яка тяжка ця втрата для життя і яка легка здобич для смерті, яка уже два роки жнивує на українських полях, териконах, в українських містах та селах. Косить наших хлопців мінними розтяжками, гатить по них з гранатометів та автоматів, цілить з оптичних гвинтівок та обриває їх мрії, надії, перекреслює долі.
Працює ворожий снайпер…
Олег ГРУШКОВИК.
Післяслово.
Учора “Вантаж-200» прибув на Тернопільщину. На межі Рівненської та нашої областей тіла загиблого ланівчанина Юрія Коваля та померлого під час несення служби у зоні АТО тернополянина Михайла Думанського зустріли священики, військовослужбовці, керівники області, мешканці краю.
Щира молитва, гіркі сльози та скорботні слова, а ще – живі квіти встелили останню дорогу бійців додому.
«Наш ДЕНЬ» висловлює щирі співчуття родинам Юрія Коваля і Михайла Думанського.
Вічна їм пам’ять. Герої не вмирають!
