Екс-тернополянка Христина Дмитрик везе з Британії музикантів, щоб допомогти випускникам інтернатів 65 британських хористів співатимуть просто неба, а на зібрані гроші куплять те, що так потрібне сиротам для самостійного життя. Це не якісь надзвичайні речі, а зовсім прості: каструлі, постільна білизна, ложки і вилки, фени для волосся і набір посуду.
Замість Діснейленду обрали Тернопіль
Христина Дмитрик вже 17 років живе в Лондоні й працює диригентом. Дівчина брала участь у вокальному шоу «Голос країни», і хоча пройти до фіналу їй не вдалося, проте вона успішно заявила про себе на всю країну.
У Тернополі Христина була учасницею дитячої хорової школи “Зоринка”. Її керівник – Ізидор Доскоч – прищепив дівчині на все життя любов до музики. Коли ж переїхала в Лондон, стала диригентом рок-хору.
– Створив цей хор Каролайн Лашер у 2004 році, – розповідає дівчина. – На першу репетицію прийшло 70 чоловік, а зараз є 75 лідерів по всій Англії і Шотландії, це понад 360 хорів і 26 тисяч людей. Всі ми різного віку, професій, є англійці, а є вихідці з Австралії, США й навіть українці.
Христина диригує чотирма хорами у Лондоні – на заході, сході, півночі й центрі міста. Разом це близько чотирьох сотень учасників. З них 65 хористів виявили бажання і готовність їхати в Україну.
– Ми з хором неодноразово брали участь у благодійних концертах, – каже Христина. – Торік у грудні організували концерт для допомоги тернопільським сиротам у Лондоні. Цього літа нам запропонували їхати в паризький Діснейленд разом з іншими хорами. Однак, учасники мого хору запропонувати – чому б не поїхати в Україну. Мені теж дуже сподобалася ця ідея, тож я зайнялася організацією поїздки. Дуже хотіла показати їм свій рідний Тернопіль. Найскладніше було дістати квитки, оскільки немає прямих рейсів і дуже дорого. Однак нам вдалося придбати квитки на рейс до Львова через Київ. До Тернополя ми приїдемо 4 серпня. Дорогою заїдемо у містечко Козова. Моя мама звідти родом, і я у дитинстві проводила там багато часу. Ми плануємо організувати концерт і для козівських сиріт.
Христина розповідає, що її хористи з нетерпінням чекають поїздки в Україну. Багато розпитують про національні особливості, мову, культуру, валюту. Також дуже хочуть вивчити українську пісню і виконати її під час концерту.
З інтернату йдуть з однією сумкою
Кошти для сиріт Христина збиратиме з благодійним фондом “Майбутнє сиріт”. Цю організацію більше десяти років тому створили в Тернополі самі ж випускники інтернатів. Зараз їхня основна увага – освітні проекти для сиріт. Але, кажуть волонтери фонду, є прості матеріальні речі, які необхідні сиротам так само, як всім людям.
– Зазвичай дітям на перших порах допомагають батьки, але випускники інтернатів не мають такої підтримки, – каже психолог і координатор програм фонду “Майбутнє сиріт” Ірина Вакалюк. – Не мають ні кружки, ні вилки. Школа дає близько півтора тисячі гривень, щоб випускники могли перебути до стипендії. Але якщо дитина купить ковдру, сковорідку, чайник чи каструльку, то вже не матиме за що жити ще цілий місяць.
Цього року тернопільські інтернати закінчують 12 випускників, для них і збиратимуть кошти.
– Ми плануємо зібрати 50 тисяч гривень, – розповідає Ірина. – Якщо буде менше, то все одно постараємося знайти спонсорів. Уявіть – діти йдуть з інтернату без нічого, з однією сумкою речей. А потім, в училищі чи університеті, хочуть бути гарно вдягненими, хочуть телефон й інші речі, щоб не виділятися. Випускники соромляться афішувати, що вони з інтернату. У суспільстві є різні міфи. Наприклад, що коли сирота – то одразу щось вкраде, не такий, як всі.
Христина ЛУЦИК.
Вже за тиждень, 4 серпня, ми зможемо побачити й почути лондонську тернополянку та її підопічних і разом з ними допомогти дітям з інтернатів. Грандіозний благодійний концерт розпочнеться на Театральному майдані міста о 17-ій годині. Разом з британськими хористами співатимуть і діти з тернопільської “Зоринки”. Концерт безкоштовний, а гості зможуть залишити певну суму в скриньках, придбати щось на аукціоні або взяти участь у благодійній лотереї.
Колишні випускники інтернатів згадують, що найважче перші півроку, коли зовсім нові умови, після надмірної опіки хочеться свободи, а замість колективного – мати щось своє. Тим, хто виріс вдома, важко уявити, як це – почати доросле життя, у якому все, що ти маєш, можна вмістити в невелику сумку. Але кожному під силу зробити так, аби болісних спогадів було менше і в дітей-сиріт.
