Звичайно ж, це не все, чим вулиця Чумацька може похвалитися перед гостями. Тим паче, що лопухи, кропива і борщівник, яких на Чумацькій значно більше, ніж людей – то лише один бік медалі. Точніше – один бік вулиці. А є ж ще й другий. На якому добротні, переважно дво- і триповерхові котеджі. Дбайливо доглянуті, за добротними огорожами, з квітниками, грядками і далеко не рідкісними табличками «У дворі злий собака»…
Правда, діставатися як до котеджів, так і до унікальних – як для міста – густих, рясних і високих бур’янів треба однією дорогою. Дуже-дуже «щербатою», тобто – у більших і менших численних ямах. Починаються вони одразу за готелем «Галичина», тобто майже на самісінькому початку Чумацької, і тягнуться майже до самісінького її кінця… Тобто упродовж восьми десятків приватних будинків.
Правда, з кількома приємними винятками. А саме: один із господарів вистелив дорогу біля свого будинку бруківкою, ще один – заасфальтував… І, нарешті, до новенької 5-поверхівки в самісінькому кінці досить довгої вулиці пішоходів веде акуратний тротуар, а під колесами автівок шурхотить рівненький асфальт…
Судячи з добротності, ошатності й чималих розмірів абсолютної більшості котеджів, доглянутості подвір’їв та гаражів практично на кожному з них, на Чумацькій живуть далеко не бідні, не самотні й, тим паче, не хворі літні люди, за якими нікому доглянути чи допомогти по господарству. Це я в тому сенсі, що навіть у недужого або дуже старенького власника чи власниці такого будиночка, як на згадуваній мною вулиці, та ще й буквально за кілометр-два від центру Тернополя, як правило, не буває проблем з опікунами, родичами , а отже – помічниками…
Чому ж тоді на другому боці вулиці – бур’яни, бур’яни і бур’яни? А ще – купи сміття? Попри самісіньку дорогу, поміж деревами та у видолинку, через який у ще не дуже давні часи струменіла чистенька річечка?
Є, правда, і на цьому, забур’яненому та засміченому боці Чумацької, як уже згадувала, приємні винятки. Скажімо, кілька господарів, не витримавши джунглів навпроти своїх подвір’їв, а це і ряснюща кропива, і розлогі лопухи, і височенний борщівник, таки повикошували всю цю нечисть… Але – всього кілька. Щоб не ятрили очі та душу, адже бачити їх треба було чи то з вікон будинків, чи то з подвір’їв день за днем, з весни і до осені… Нормальній людині таке не під силу – гостра коса, аби позбутися цієї нечисті, набагато легша. Котрийсь із господарів, до речі, навіть кілька плодових дерев на розчищеному місці посадив – так що скоро матиме власні вишні й горіхи.
Найбільше ж мене вразило – видно, через тривале блукання поміж бур’янів, смітників і спотикання по ямах? – несподіване закінчення Чумацької. З рівненьким асфальтом на дорозі, а навпроти будинку, де мали б рости, як те заведено у більшості «чумаків», бур’яни – акуратний майданчик із зеленою травичкою, молодими деревцями, дитячою пісочницею і яскравими гойдалками…
За весь час мого блукання вулицею не проїхала жодна автівка.
І перехожих я майже не зустріла. За винятком молодої жінки з дитячим візочком…
– Ви когось шукаєте? – запитала вона.
– Шукала, але не знайшла. Хоча через Загребелля дійшла аж до Кутковець, – на хвильку зупинилася я біля жінки. – Ви не знаєте, тут десь полин росте? Дуже люблю, як він пахне…
– Та що ви, – засміялася у відповідь моя співрозмовниця. – Хіба така делікатна рослина в нашій тайзі, серед кропиви і борщівнику, виживе?
– А чому їх ніхто не косить? Ви б у міську раду звернулися. Або чоловіків зі своєї вулиці попросили…
– Мого й просити не треба, – відповіла жінка. – Він з батьком змалечку порядок наводить не тільки на подвір’ї, а й навпроти нього. А щодо інших…
На вулиці, до слова, я не помітила десь на узбіччі чи біля будинку жодного контейнера для сміття. І хоч це зовсім не моя справа, та коли повернулася з мандрів Чумацькою, не втрималася і зателефонувала до жеку. Аби дізнатися: куди викидають сміття мешканці Чумацької?
– У контейнери, – ввічливо відповіли мені.
– Але я не бачила жодного контейнера!
– А вони їх ховають, – пояснили мені.
Справді, як я сама не допетрала? Ховають. І від людського ока, і щоб довше служили. Тим паче, що сміттєвий контейнер заховати набагато легше, ніж ями на дорогах, непроходимі хащі бур’янів і купи сміття…
І ще одне важливе я зрозуміла. А саме: чому пам’ятник наймолодшому воякові Першої світової війни Славкові Луцишину не поставили на вулиці, де він народився, тобто – на Чумацькій (тоді вона називалася Болотною). Тому що не годиться пам’ятнику юного сміливця стояти серед бур’янів, сміття та ще й при дорозі, яка і через сто років після тієї війни під час кожного дощу вкривається калюжами і болотом…
Дарія МАЧКІВСЬКА. м.Тернопіль.
