«Що робить людей одним народом? Передовсім мова…»

«Що робить людей одним народом? Передовсім мова…»

Дивлюсь «Лігу сміху» і мені сумно. Але не через несмішні або й незрозумілі жарти, яких вистачало від початку й до кінця… Причина в іншому: що українського, окрім назви, є (точніше – було, бо минулого тижня повторний показ закінчився) у цій «Лізі»? 3-4 україномовних команди, серед яких одна справді яскрава і талановита. Маю на увазі «VIP Тернопіль». І один-єдиний (із п’ятьох) україномовний тренер, він же – суддя Юрій Горбунов…

І якби на таку зросійщеність страждала одна тільки «Ліга сміху», то згадувати про це ніхто б не став. Можливо… Але – ні, неможливо! Оскільки заледве не всі програми, шоу і кінострічки, що їх створює «95 квартал» під керівництвом Володимира Зеленського, російськомовні. Кажу «заледве», оскільки за два останніх роки на телеекранах з’явилися україномовні комедійні серіали «Країна У» та «Одного разу під Полтавою». Правда, абсолютно україномовними їх не назвеш, бо обидва пересипані суржиком. Але ж це комедійні стрічки! Тим паче, що мова у багатьох людей далеко не літературна.

Отож, початок зроблено: нашу єдину державну мову почали використовувати, хай поки що дуже обмежено, та й, зрештою, дуже запізно і у «95 кварталі». Втім, ліпше пізно, ніж ніколи. І кому-кому, а талановитим і, без сумніву, патріотичним акторам – улюбленцям мільйонів українців, це дуже потрібно. Адже нема сумніву, що всі вони, включно з уродженцями Росії Степаном Казаніним та Валерієм Житковим, чудово володіють українською мовою. Росіяни – тому, що вже більше 10 років живуть і працюють в Україні, а українці… Українцям розмовляти українською сам Бог велів. Чи Кривий Ріг, де народилися, росли і навчалися вже згадуваний Зеленський, а також Олена Кравець, Олександр Пікалов, Юрій Корявченков – не Україна? А Харківщина, звідки родом Євген Кошовий, до якої держави належить – не української?

От захоплюються цим «95 кварталом»… Дивимось: у залі сидять Луценко, інші наші так звані суперукраїнські політики. Сидять і скалять зуби. Але ж на сцені – чуже! Те, що нас русифікує і вводить у свідомість чужі штампи. Вони, як ніщо інше, засідають у головах, зокрема, і через гумор,– з гіркотою констатував у недавньому інтерв’ю автор «Чорного ворона» та низки інших талановитих книг Василь Шкляр.

Письменник переконаний: теперішнє неймовірне, навіть нахабніше, ніж у часи СРСР, поширення чужої мови в Україні загалом і на телебаченні зокрема, є нічим іншим, як «совєтською інерцією», але вже переведеною у комерційний формат.

Особливо загрозливо ця тенденція має сприйматися нині, коли одвічний «старший брат» учергове перетворившись на загарбника й убивцю, знову посунув на Україну. Заливаючи її кров’ю, руйнуючи і знущаючись…

Тим не менше, трагічна історія України, як виглядає, знову нічого не вчить? Інакше російськомовний «слуга народу» не починав би одну зі своїх серій начебто словами Петра Столипіна, після яких він був убитий:

– Але знаєте, я щасливий померти за свого царя!

Насправді україноненависника Столипіна в Київському оперному театрі було застрелено після його слів: «Панове, будьте певні, пам’ятник Шевченкові стоятиме в Києві тільки після моєї смерті».

Хто автор сценарію «Слуги народу»? Ужгородець Юрій Костюк, котрий, схоже, до української мови ставиться так само, як і до української історії.
Принаймні, це випливає з його висловлювання перед прем’єрою серіалу:

– Волнєніє – величезне!

Між іншим, на відміну від автора сценарію і виконавця головної ролі (Володимир Зеленський) всі без винятку реальні українські «слуги народу» або добре володіють українською мовою – Кравчук, Ющенко і Порошенко, або хоча б намагалися її вивчити і розмовляти нею – Кучма і навіть Янукович…

То що ж це за кіно таке, абсолютно відірване від життя? Правда, одне істинно українське слово в ньому таки є: «Ганьба!» При цьому, повторюване і повторюване…

Так що, дорогі «кварталівці», спасибі вам за іскрометні гумор і сарказм, за поїздки в зону АТО і виступи перед бійцями, їхню моральну та фінансову підтримку. Але… Кому багато дано, з того багато й питають. Тим паче, у такий складний для України час. Тим паче, коли йдеться про людей творчих.

«Український нарід є одним народом… Тому й належить йому стати суцільним національним твором. Що ж робить людей одним народом? Передовсім мова…»

Це – одна з думок Митрополита Андрея Шептицького, взята мною з книги, приуроченої до 150-ліття з дня його народження. До речі, висловив її Владика Андрей у вже далекому 1941 році. Теж дуже тяжкому для України…

Отже, пора вам, справді талановиті й патріотичні «кварталівці», переходити на українську. І то давно пора! Адже ні «Вечірній квартал», ні «Вечірній Київ», ні «Розсміши коміка», ані «Сказочная Русь» від цього нічого не втратять. Навпаки – виграють.

До речі, про «Сказочную Русь». Є в ній, поміж інших, добре впізнаваний персонаж на прізвисько «Шустрий». Себто, журналіст Савік Шустер, котрий за понад десять років проживання в Україні встиг «прошустритити» зі своєю «Свободою слова», а згодом – «Шустер Live», поки неповний десяток телеканалів: ICTV, «Інтер», ТРК «Україна», Перший національний, знову «Інтер», «5 канал», «1+1», «112.Україна»…

І, нарешті, опинився на власному «3S» – у кабельних мережах…

– Я безумно люблю свободу! – так нині починає рекламу свого дітища Шустер.

Щоразу, коли чую ці слова, миттєво вимикаю телевізор: що то за любов «безумна»? Знай Савік українську, то вимовляв би набагато милозвучніше слово «безмежно»… А він же колись починав кожну свою зустріч з телеглядачами по-українськи, бодай з кількох речень. Але це – у минулому: чи то біганина по телеканалах далася взнаки, чи слава зіграла недобрий жарт, чи… Коротко кажучи, нині заслужений журналіст України Савік Шустер, який володіє литовською, російською, англійською, французькою, італійською, івритом і німецькою, по-українськи – жодного слова.

І це – після понад десяти років проживання і роботи в Україні.

Ні, ви таке можете уявити? Можете, для прикладу уявити заробітчан – українця чи українку – котрі, пропрацювавши десять років у Португалії, Італії, Греції, Канаді, США, Польщі або Туреччині не розмовляли б на мові країни-роботодавця?

Нема такого і бути не може!

А в Україні – цілком може. Савік Шустер цьому – яскравий і далеко не єдиний приклад. Адже яким би популярним журналістом він себе не вважав, за нормальним розрахунком Савік Михайлович – звичайний заробітчанин. З подвійним громадянством – Італії і Канади. Та ще впертим ігноруванням мови держави, в якій заробляє собі на хліб та до хліба. І якої тримається не через те, що надзвичайно любить (чому тоді нашої мови не знає?), а тому що до України встиг об’їхати Канаду, Італію, Штати, Росію… Звідкись сам відбув, а звідкись – і «попросили», як, для прикладу з московського офісу радіостанції «Свобода».

Тепер от знову вдає переслідуваного. Хоча з України – ані ногою! Як і по-українськи – ні «бе», ні «ме»… Зате кошти на те, аби рекламувати свою «безумну» любов до свободи почав випрошувати. У простих людей. У дуже тяжкий для них час. Коли треба допомагати і воїнам на передовій, і пораненим, і сиротам та вдовам…

Наостанок іще раз – про «Лігу сміху» на якій пречудово виступила команда «VIP Тернопіль». І хоч до фіналу через прикру помилку одного із суддів вона не потрапила, непоміченою теж не залишилася. Тетяна Песик, яка до цього двічі перемагала (разом із Віктором Гевком) у «Розсміши коміка» та чудово зіграла у «Країні У», на зимовому кубку «Ліги сміху» удостоїлася звання кращої актриси.

На жаль, у соціальних мережах деякі тернополяни вдалися до образ, звинувативши команду в «пропаганді села на всю Україну», а тому їм «соромно за Тернопіль».

Як на мене, то на подібне здатні – у ліпшому випадку – безталанні заздрісники. А в гіршому – невігласи. Які поняття не мають про село – справжнє серце і душу України. Тож українського села не соромитися треба, а гордитися ним. У селі росте хліб, родом із села – молоко, яблука, вишні, трава і квіти… Зрештою, саме село зберегло українські традиції, вишивку, пісні, мову. Найперше – село! Тож, хто соромиться села чи зневажає його, той соромиться і України, і її мови.

Зрештою, а Тернопіль – хіба не село? Хай і велике. Адже за 90 відсотків його мешканців – вихідці з селянських родин. І ні самі вони, ні їхні діти та внуки свого життя без села не уявляють. Тому що – розуміють: бути селянином не соромно – соромно бути дурнем…

Тетяна САВКІВ.

Тетяна Савків

Заслужений журналіст України

Схожі публікації

1 коментар

  1. Олександр Башта

    В Україні весь інформаційний простір в руках та під контролем бандо-олігархату, який використовує територію України для свого збагачення. А ті всі клоуни та дурники чи то з кварталу, чи то з іншої помийки лише грають ролі, які їм дозволяють грати. І звертатись до них беззмістовно.

    Відповісти

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *