У неділю, 29 травня, минуло два роки з дня трагічної загибелі генерал-майора Сергія Кульчицького. Це була одна з наших перших великих втрат в АТО. Вертоліт Мі-8, на якому перебував Сергій Кульчицький та ще 11 військових, збили терористи неподалік гори Карачун.
За словами воїнів АТО, Кульчицький – один із небагатьох генералів України, в чиїй чесності і професіоналізмі не сумнівався ніхто. Воював не в штабі, а на передовій. Його загибель не була випадковою. Терористи ДНР оголосили за нього (живого чи мертвого) нагороду в 4 мільйони доларів. Кульчицький знав про небезпеку, яка йому загрожувала, але зону АТО і своїх солдатів не покинув.
У другу річницю загибелі Сергія Кульчицького на Личаківському цвинтарі, де похований генерал-майор, зібралися його рідні, друзі, товариші по службі, військові. Помолилися за упокій загиблого та поклали квіти до його могили. Пам’ять бойового генерала, який віддав життя за Україну, військовослужбовці вшанували на колінах.
Батько генерал-майора Сергія Кульчицького був родом з нашої області, сам Сергій Петрович не один рік служив у тернопільській військовій частині. Своїми спогадами про цю непересічну людину поділився з «Нашим ДНЕМ» його співслужбовець і друг, полковник В’ячеслав КРАВЧУК:
«Кульчицький міг стати стержнем у розбудові нової Армії»
«Ми з Сергієм Петровичем Кульчицьким були ровесниками. Народилися у 1963-му році. Я влітку, а він взимку. Можливо, тому зблизилися з перших днів знайомства і розуміли один одного до останніх днів його життя.
А познайомилися ми на початку 1993 року, коли тоді ще капітан морської піхоти з Північного флоту прибув до нас в Тернопільський батальйон Національної Гвардії України (НГУ) на посаду заступника командира з бойової підготовки. Я на той час був командиром роти та головою офіцерської Ради частини.
У замкомбата був невеличкий кабінет, де ми інколи збиралися. Тут Сергій розповідав мені про службу на Півночі, про свою сім’ю, про далекі походи до Анголи. Разом ми ділилися задумами та розробляли плани, як краще вдосконалити бойову підготовку.
Сергій Петрович був талановитим командиром, вміло поєднував у підготовці бійців тактику Нацгвардії та елементи підготовки спецпідрозділів. Офіцери його розуміли з півслова, комбат підтримував, тож завдяки такій співпраці вдалося зробити багато добрих справ.
Згодом доля нас розвела на довгий час. Зустрілись ми знову аж у 2008 році. На той час мій син Дмитро закінчував Академію сухопутних військ у Львові, а полковник Кульчицький командував у місті Лева бригадою 3002 ВВ. Я, звичайно, дуже хотів, щоб мій син служив під керівництвом Сергія Петровича. Та не склалося. Я добре пам’ятаю тодішню нашу зустріч. Ми з дружиною зайшли до кабінету комбрига. Я запитав: «Дозвольте, товаришу полковник?» Він відповів: «Слава, з яких пір ми з тобою на ви?». Відтоді ми уже спілкувались дуже часто, аж до останніх днів його життя.
Ну, а далі … Майдан… Так, уже генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький, коли «відморозилось» усе командування ВВ, стояв з бійцями, мерз, намагався знайти вихід із ситуації. Згодом, коли закінчились вуличні сутички в столиці і у керівництва держави вистачило розуму командувачем ВВ призначити не чергового «нафталінового» або недолугого кабінетника, а досвідченого і принципового керівника, генерала Степана Полторака, генерал Кульчицький опинився в центрі підготовки нової Нацгвардії. Пізніше я познайомив його з душпастирем Майдану о. Іваном Гунею. Вони здружилися.
А потім батальйон НГУ (добровольчий) відстояв Слов’янськ, зведена група, де в керівництві був і генерал Кульчицький прийняла на себе перші удари Стрєлкова, витримала, дала можливість підтягнути основні сили.
Остання наша розмова була в п’ятницю – за 6 днів до загибелі Сергія Петровича.
Мені зателефонував отець Іван і сказав, що довго не може зв’язатися з генералом Кульчицьким. Я подзвонив сам. Сергій взяв трубку. Кажу: «Слава Богу живий!» «Живий, – відповідає. – Просто згубив телефон. Тепер знайшов от. Скоро міняюсь, буду в Києві. Є багато планів. Зустрінемось!..»
На жаль, ця зустріч не відбулася… 29 травня ворожий постріл обірвав життя Генерала.
Загибель Кульчицького – втрата для рідних, близьких, друзів, співслужбовців. Радість для ворога… Та насамперед – це величезна втрата для військового середовища. Так, на цій війні виросло дуже багато талановитих офіцерів, проявили кращі риси молоді лейтенанти, капітани, майори, підполковники, генерали. Та Сергій Петрович міг стати стержнем у розбудові зовсім нової Армії, а подалі і держави.
Велику втрату понесли ми усі, сім’я, друзі, військо, держава. Нехай десь там, у Небесах, буде спокій душі Сергія Петровича! Хай Бог прийме у рай душі усіх загиблих за Україну! Слава Україні! Героям слава!
