“Мислити глобально. Діяти локально” – життєве кредо економіста і професора Богдана Гаврилишина. Мислити і діяти, а ще – вчитися і мріяти. Це головні умови успіху цього усміхненого чоловіка, якого називають найбільш впливовим українцем у світі. Де б він не був, які б компанії не виводив на світові ринки, чиї б державні системи не робив досконалішими, де б не відкривав нові навчальні заклади, він вітається так: “Богдан Гаврилишин, українець”.
Він народився на Тернопільщині. Під час Другої світової війни потрапив до табору біженців у Німеччині, а звідти перебрався до Канади. Не знаючи мови і не маючи освіти, працював лісорубом. Спершу знайшов словник і щодня вивчав по 20 слів. Надалі зібрав документи і вступив до університету Торонто. Тоді про нього навіть сенсаційно написала канадська преса: повоєнному емігранту вдалося скласти вступні іспити. А вже у 32 роки він став професором у Женеві.
Богдану Гаврилишину виповнюється 90. Він часто відвідує Україну, влаштовує стипендійні мандрівки молодих українців до найуспішніших держав Європи. Ми зібрали для вас найцікавіше з життя відомого українця.
“Вчилися в страшних обставинах, але було бажання пробитися в життя”
Народився Богдан Гаврилишин 19 жовтня 1926 року в селі Коропець (нині Монастириського району). Коли йому виповнилося чотири роки, сім’я переїхала на хутір Глибока Долина, недалеко від Бучача. Школярем Богдан бував у пластових таборах, де мав щастя зустріти митрополита Андрея Шептицького.
“Це була перша людина, яка виглядала мені як Бог, – згадував потім. – У нього було якесь особливе обличчя, борода, проникливі очі. Тоді я зрозумів, що серед людей є особистості майже надлюдського типу”.
Під час Другої світової війни Богдан Гаврилишин – зв’язковий УПА. У 1944 році його батько разом з трьома дітьми виїжджає за кордон. Мама залишається в Коропці чекати із ув’язнення ще одного сина – Мирослава, сподіваючись побачити його живим. Але помирає, так і не дочекавшись.
Богдан разом із сім’єю пережив лихоліття воєнних подій, які порозкидали їх у різні сторони, то знову зводили. У німецькому місті Карлсфельді біля Мюнхена в репатріаційному таборі він закінчує українську гімназію, яку організували вчителі для дітей, щоб ті могли продовжувати навчання. Є неймовірний факт, що з тих 106 випускників 103 закінчили університети в 15 різних державах.
“Ми вчилися в тому таборі в страшних обставинах, не мали підручників, мусіли вчитися в університетах на різних, нами до того незнаних мовах, але було бажання пробитися в життя”, – згадував пізніше Богдан Гаврилишин.
У таборі хлопець розпочинає навчання англійської мови і набуває перших кроків з менеджменту. А в 1947 році разом з іншими українцями ступає на канадську землю. Працює рік лісорубом в надзвичайно важких умовах. Потім деякий час перебивається без роботи, врешті-решт знаходить місце бармена в маленькому українському готелі й готується до вступу в університет.
Від лісоруба – до керівника університету
“Те, що я почав життя в Канаді на найнижчому щаблі суспільства, себто як лісоруб, опісля працював офіціантом, те, що мав важке до вимови прізвище, з якого насміхалися, що деякі дивилися на мене, як на людину гіршої раси, скріпляло мою рішучість пробитися на верхи, довести свою питому вартість”, – розповідав він.
Згадуючи ті часи, професор напише: “Тепер, коли я тут в українській пресі читаю про “цивілізований світ” і про те, чого нам треба навчатися від нього, я на це маю алергію, бо вже з першого досвіду в тому “цивілізованому світі” бачив, як багато наших хлопців, які виїхали з села, потрапили на роботу до німецьких фермерів або до таборів, потім відразу до Канади і – в лісоруби, поводилися надзвичайно культурно в порівнянні з людьми цивілізованого світу”.
У 1948 році Богдан Гаврилишин вступає до Торонтського університету на факультет інженерії. Через чотири роки, коли закінчив його, був першим із 96 випускників. Він і далі бере активну участь в українському молодіжному русі, працює інженером. Тоді вже мав дуже багато вигідних пропозицій із США, але Канади не залишив, мріяв повернутися до Європи. Стає інженером міжнародного підприємства “Алкан”, знаючи, що вони посилають своїх кращих працівників на різні студії до Женеви. Вигравши конкурс серед 100 кандидатів, він потрапляє туди в 1957 році.
Про ті часи згадував так: ” Підсвідомо у мене виробилося таке наставлення, що як я мав особисті успіхи – то це не був мій особистий успіх, а був успіх українця. Дуже часто я думав, що найкращі залишилися там, в Україні. Якби вони мали ту саму можливість, як я, вони би осягнули більше”.
Богдан Гаврилишин стає слухачем Женевського міжнародного інституту менеджменту. А невдовзі українець з маленького тернопільського селища очолює престижний європейський заклад.
«Завжди думав про те, що можна було б корисного зробити для України… “
За роки праці Богдан Гаврилишин зустрічався з відомими політиками світу, шведськими та іспанськими королями, останнім претендентом на корону Габсбургів Отто фон Габсбургом, королевою Голландії, канцлерами Німеччини Г.Шмідтом і Г. Колем, з одним із керівників Китаю Лі Пеном, з Індірою Ганді та Маргарет Тетчер. Він є засновником Європейського форуму з менеджменту у Давосі (тепер Всесвітній економічний форум), автором 40 наукових праць. З-під пера професора побачили світ книги: “Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспільств”, де він передбачив розпад Радянського Союзу, та “Залишаюся українцем”.
Від простого лісоруба до доктора економіки та члена Римського клубу – одного з найповажніших зібрань світової інтелектуальної еліти – професійна кар’єра цієї людини вражає. Інженер, винахідник, викладач, директор Міжнародного інституту менеджменту, модератор семінарів з філософії, голова міжнародних конференцій, консультант у понад 70-и країнах на всіх континентах, радник Богдан Гаврилишин активно і нині працює для поліпшення долі людства.
Будучи на вершині світових процесів, не забуває про свою Батьківщину. Він був офіційним радником практично всіх українських президентів, кількох прем’єрів, але це ніколи не заважало йому висловлюватися критично і мати розкіш говорити правду. “Україна для мене завжди існувала, хоча б і в думках, – згадував Богдан Гаврилишин. – Де б я не був, щоб не робив, я завжди думав про те, що можна було б корисного зробити для України… “.
Коли почалися перебудовчі процеси в 1988 році, він нарешті має змогу відвідати Батьківщину. Створює благодійні фонди. При фінансовій підтримці Богдана Гаврилишина молоді люди, активісти громадських організацій, державні службовці та студенти проходять навчання в Австрії, Німеччині, Норвегії, Швеції та Польщі.
Коли випадає вільна хвилина, Богдан Дмитрович завжди відвідує Коропець, могилу матері. Щиро переймається проблемами селища, а для 108 студентів Коропця роздає премію Антоновичів – 5000$.
“Доля України в руках українців”
“Україна народилася у радості й без зайвого болю, – написав у своїх роздумах наш відомий земляк. – Її людський і природний потенціал міг стати запорукою швидкого розвитку і світлого майбутнього. Вийшло не зовсім так. Століття імперського царату і десятиліття радянського режиму послабили організм нації. Послідовне приниження, знищення еліт, а опісля селянства, ізоляція від світу, – все це залишило глибокі сліди. Послабилися національна свідомість, патріотизм. Закоренилися різні комплекси, дещо хибне розуміння місця України у світі. Мова і культура корінного народу опинилися під серйозною загрозою. Саме на такому тлі треба аналізувати, що сталося за останні 20 років, і думати про те, що має статися в наступні 20.
Держава однак закріпилася. Вона є. Зараз, як ніколи, доля України в руках українців. Будемо сподіватися, що ми готові до такого виклику”.
