Прочитав у «Нашому ДНІ» про свята, які гірчать, і вирішив доповнити написане пані Моравською власними роздумами.
По-перше, авторці листа та її матері-свекрусі, які рано-вранці у парку Топільче зустріли лише трьох депресивних собак, ще пофортунило. Бо у нас на Алясці псячі зграї набагато численніші та й поводяться вони вкрай агресивно, нерідко нападаючи на перехожих. Вже не кажу про те, що собаки творять під вікнами тернополян уночі. Але, як бачимо, ні на Дружбі, ні на Сонячному, ні на інших житлових масивах комунальні підприємства місцевої влади зовсім не переймаються і долею бродячих Жучок і Бровків, і спокоєм людей, які змушені вдень та вночі терпіти таке сусідство.
По-друге, а саме про пияцтво серед малоліток. В Україні діє заборона на продаж алкогольних напоїв особам до 21 року. І, якби бодай хтось – чи держава, чи правоохоронці, чи місцеві самоврядні органи – контролювали виконання цього закону, то ситуація була б значно кращою. Бо у нас молоді люди у 21 рік не починають пити, а вже «зав’язують».
Також, якщо мені не зраджує пам’ять, ніхто не відміняв рішення Тернопільської міськради про заборону продажу в місті алкогольних напоїв у нічний час – з 22 до 8 години. А ще у Тернополі, і не тільки у громадських місцях, не можна розпивати навіть пиво. Відтак, патрульні мали б визначитися, чи допомагати неповнолітнім пиякам добратися додому, викликаючи для них таксі, а чи притягувати їх, а також їхніх батьків, до адміністративної відповідальності. А заодно і продавців спиртного, яким зазвичай байдуже кому і коли оковиту продавати.
А тепер про фестивалі, які один за одним з’являються у нашому місті, як гриби після дощу. Основна прикмета цих масових заходів – довгі ряди наметів з алкогольними напоями у в тому числі – самогоном, медовухою, сивухою, кропив’янкою і т д. Так що пивом там тільки «полірують» значно міцніше і не завжди сертифіковане пійло. Прикро, що наша міськрада нерідко виступає співорганізатором таких попоїщ та ще й виділяє для їх проведення найкращі місця відпочинку. Наприклад, парк імені Т. Шевченка, у якому, за великим рахунком, можна влаштовувати хіба що літературні читання, а не пивні атракціони.
Узагалі ж складається враження, що чим далі в ліс, тим грубші партизани. Або, іншими словами, чим дальше від фронту, на якому щодня гинуть наші хлопці, тим більше нахабніють у погоні за прибутками місцеві так звані бізнес-еліти. Адже останнім часом на жодній афіші про черговий тернопільський масовий захід я не бачив ремарки на кшталт «виручені кошти організатори використають на допомогу (чи лікування) українським воїнам».
Невже у бійців на Сході вже все є – і тепловізори, і одяг, і техніка? Невже, коли у нашому спільному домі війна, доцільно в одній кімнаті співати за упокій невинно убієнних агресором, а в іншій – тішитися тим, що жоден військкомат не забрав на фронт ще жодного крутого бізнесмена?
Я далекий від думки, що у цей час всі українці мають носити траур. Але, погодьтеся, що перед тим, як влаштовуючи «народні» гулянки тут, у Тернополі, не зайвим було б подумати й про тих, хто там – на Сході, робить усе можливе, щоб ми мали змогу фестивалити… У хорошому значенні цього слова.
Юрко СНІГУР.
