Мешканці Коханівки Збаразького району на Тернопільщині вшанували пам’ять земляка Василя Борисевича, загиблого у зоні бойових дій на 31-му блокпосту траси «Бахмутка», що на Луганщині, відкриттям меморіальної дошки на фронтоні сільської школи.
Урочисті заходи з цієї нагоди відбулися на шкільному подвір’ї, де зібралися родичі бійця, його бойові побратими, учні та вчителі, односельці, представники районної та місцевої влади.
Школярі зі своїми наставниками-педагогами підготували зворушливу музично-поетичну композицію, розповідали про життя земляка та його героїчну загибель. Про це пише Оксана Моргун у районному часописі «Народне слово».
Василь Борисевич народився у селі Діброва на Збаражчині. Після служби в армії та одруження жив у селі Мала Снігурівка на Лановеччині. З дружиною Іриною виховали двох синів. Сім’я займалася овочевим бізнесом, вирощуючи овочі та продаючи їх на ринках району. Коли у вересні 2014 року 45-тирічний Василь Борисевич отримав повістку, не вагаючись пішов воювати, заявивши, що у їхній родині ще ніхто від служби у війську не ховався.
Упродовж двох місяців він проходив навчання на військовому полігоні у Яворові, а потім на Луганщині у складі 24-ї механізованої бригади утримував 31-й блокпост на трасі «Бахмутка».
«На світанку 20-го січня, – розповів бойовий побратим Василя Борисевича, Василь Гулик, почався артобстріл, наш блокпост атакували кадрові російські військові на танках. Василь схопив гранатомет, щоб влучити у ворожий танк, але зброя не спрацювала. Тоді він почав стріляти з автомата, аж раптом його відкинуло убік – влучила чи то куля, чи осколок.
Коли пораненого бійця відтягли у бліндаж, він був ще живий, але коли зняли бронежилет, пульс не відчувався. Навколо було справжнє пекло – обстріли, вибухи. Запеклий бій тривав близько семи годин».
Побратими тоді не змогли винести тіло Василя з поля бою. Тому рідні до останнього вірили, що він живий. Тіло Василя Борисевича, обгоріле до невпізнання, знайшли на тому місці, де був бліндаж, поруч виявили його документи і телефон. Результати ДНК-експертизи підтвердили, що це таки він. Поховали бійця через три місяці після загибелі у селі Мала Снігурівка з усіма військовими почестями, як Героя.
Побратими розповідають, що Василь Борисевич був сміливим та вправним воїном (самотужки освоїв міномет 82-го калібру), а ще він мав талант господаря, вмів у найбільш екстремальних умовах так облаштувати побут, що бійцям на блокпосту у чистому полі вдавалося і поїсти гарячого, і навіть скупатися в імпровізованій лазні. Товариші знали: де є Вася, там все буде гаразд. За словами побратимів, він був дуже веселим, товариським, з усіма умів знайти спільну мову.
Найтепліші спогади про Василя Борисевича і в його однокласниці Ольги Самограй. «Ми разом вчилися у Решнівській школі, – розповілп жінка. – Він був добрий, компанійський, ніколи ні з ким не конфліктував. Всього в житті Василь добився власними руками. З дружиною Іриною вони були зразковою парою, виховували дітей власним прикладом працелюбності».
Настоятель місцевої православної церкви Київського патріархату отець Роман Длугаш здійснив чин освячення меморіальної дошки Героя та зауважив, що на прикладі таких людей, як Василь Борисевич ми повинні виховувати дітей.
Меморіальну дошку відкрили сини загиблого бійця Павло та Володимир. Хлопцям важко говорити про батька у минулому часі, вони досі не можуть змиритися з його смертю. Однак сини вдячні, що земляки їх батька не забувають про нього, згадують тільки добрим словом, як він цього і заслуговує.
Іменем Василя Борисевича назвали вулицю у Коханівці. Боєць посмертно відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом «За Україну, за її волю» Спілки бійців і волонтерів АТО «Сила України».
До слова, меморіальну дошку на Коханівській школі встановили з ініціативи бойових побратимів Василя Борисевича.
