За три роки вони відправили на фронт кілька сотень тисяч пряників і сплели десятки квадратних кілометрів маскувальних сіток.
Тернопільські школярі були першими в Україні дітьми, нагородженими бойовими медалями “Сильні духом” і орденом “Бойовий волонтер України”. Заради бійців вони кілька разів у тиждень уже протягом трьох років збираються і допомагають, чим можуть.
– Ми хочемо, щоб нашим воїнам стало радісніше. Хтось усміхнеться, і це для нас набагато важливіше за медалі й грамоти, – розповідає семикласниця Катя.
Військові на Сході охрестили тернопільських школярів бандою малолітніх волонтерів. Солодощі та маскувальні сітки, зроблені дітьми, отримували вже чи не у всіх гарячих точках України.
«Якщо на мить стане тепліше – наша місія виконана»
Коли в Україні оголосили початок антитерористичної операції й наші військові потребували зброї, одягу й навіть їжі, тернополянка Ірина Ракович вирішила допомагати, чим може. Після роботи в Тернопільському педагогічному університеті займалася волонтерством. Одного разу знайомі, які відправляли вантажі на Схід, зауважили, що військові радіють, коли їм пишуть діти. Пані Ірина попросила сина Віталія, який вчиться у 16-ій школі, зібрати листи від своїх однокласників.
Уже за кілька днів вдалося зібрати ще й кілька ящиків домашнього печива для бійців. Вони потрапили у спецбатальйон “Шторм”, а командир відділення, отримавши подарунки, прислав до Тернополя солдата з подякою.
Відтоді діти почали збиратися в пані Ірини вдома. П’ятеро школярів – Віталій Ракович, Настя Козовик, Катя Кавка, Адріана Химера й Соломія Бойчук разом з пані Іриною готують для бійців солодкі подарунки та плетуть маскувальні сітки. Діти приходять після школи, й дві-три години свого часу присвячують, щоб допомогти українським військовим.
– Там дуже не вистачає домашнього тепла і турботи рідних, – каже Віталик. – Ми стараємося якось компенсувати їм це, присилаючи пряники й сітки, які теж потрібні, бо часто рвуться.
– Воєнні дії не можуть бути якісними без хорошого тилу. Ми робимо наче небагато, печемо медово-імбирні пряники, які дуже добре зберігаються, і плетемо маскувальні сітки на прохання хлопців, – додає пані Ірина. – Взимку білі, восени й навесні – коричневі, а влітку – оливкові й пісочні. Звичайно, пряники – це, може, не найнеобхідніша річ на передовій. Але якщо, смакуючи домашню випічку, боєць згадає, що вдома його чекають, що хтось про нього турбується, і якщо хоч на хвильку стане тепліше, то наша місія виконана.
«Побачили зовсім інший світ»
Зараз вдома у пані Ірини вже готові до відправки кілька ящиків із смаколиками. Близько семи сотень пряників волонтери пекли й прикрашали самі. Аби приготувати таку кількість печива, довелося працювати два тижні. Подарунки вже чекають у батальйоні “Шторм”, у 56-ій Маріупольській бригаді та Одеському військовому госпіталі. Віднедавна школярі вирішили допомагати і дітям-сиротам на Сході й Півдні України. Цього разу разом з військовими подарунки отримають у Маріупольському дитячому будинку-інтернаті.
– Пригадую, перед Різдвом, Паскою ми з дітьми й студентами за раз відправляли по 2,5 тисячі пряників, – каже пані Ірина. – Раніше частіше возили допомогу військовим, ми навіть не знали, які бригади отримали. Зараз не так часто їздять туди буси: і бензин дорогий, і люди вже не так активно допомагають, як на перших порах.
Тернопільські школярі бували в гостях у військових, яким допомагають, на мирних територіях. Пані Ірина з сином їздили навіть у зону АТО. Після цього, розповідає, вона зрозуміла, що не можна залишатися осторонь і що їхня робота потрібна.
– Ми їздили на запрошення спецбатальйону “Шторм”, – каже пані Ірина. – Не було страшно, я була впевнена в тому захисті, який нам надають наші військові. Побачили зовсім інший світ. Їздили тоді з допомогою і у військовий госпіталь у Красноармійську. Провідувати поранених було важко і страшно. Там добре розумієш, що в нас війна.
Нещодавно тернополяни відправляли солдатам і теплі домашні в’язані шкарпетки. Допомогу передали в Одеський військовий госпіталь.
– Звідти зателефонував один боєць і сказав: добре, що не пішов в усі палати це рознести. Бо, виявляється, не всі поранені воїни мають на що вдягнути ті шкарпетки. Хлопці лежать без рук, ніг і зі страшними травмами, – розказує пані Ірина.
– Раніше я проводив багато часу у комп’ютері, дивився телевізор, – додає Віталій. – Тепер совість не дозволяє так витрачати час.
«Вони – наші герої»
Діти кажуть: коли закінчиться війна, і далі займатимуться волонтерством, адже є багато людей, яким потрібна допомога. А тим часом вони замість того, щоб сидіти за комп’ютером чи телевізором, продовжують пекти пряники й плести сітки. Коли гарна погода – виходять у двір і раді кожній парі додаткових рук.
А ще діти щиро діляться своїми мріями.
– Хочу, щоб солдати не покидали свої домівки й не переїжджали в якесь інше невідоме їм місце, щоб залишалися вдома, – каже Настя.
– Хочу, щоб війна закінчилась. Мені здається, що люди повинні отямитись, бо якби ніхто не йшов на війну, то цього страхіття могло б і не бути, – ділиться Соломія.
– Я мрію, щоб ті хлопці, які в госпіталях, одужували якнайшвидше, щоб більше ніхто не помирав і скоріше поверталися додому живі й здорові, – розповідає Віталик.
– Щоб не думали, що вони нікому не потрібні. Вони – наші герої, і ми їх ніколи не забудемо, – додає Адріана.
Уже невдовзі смаколики від тернопільських школярів вирушать за призначенням. Після Великодня діти готуватимуть нові подарунки, які зігріватимуть бійців на фронті.
