Минуло рівно 30 років з того дня як Україна здобула свою незалежність. Тридцять непростих років: гіперінфляція, бандитизм, спроба узурпації влади, як наслідок дві революції і на кінець війна. Напевно в найстрашнішому сні неможливо було собі уявити такої непростої долі для нашого народу. Але, попри все, ми зберегли державу, в країні народилось громадянське суспільство і саме воно є основним рушієм змін останніх вісім років. Хто б і що не говорив, а ми маємо чим пишатися, більше того, ми може сміливо заявити – Україна як суверенна держава відбулася! Розбиваючи марафон нашої державності на десятилітні соціально-політичні етапи, я чітко бачу еволюційний ріст України крізь терни, що називається, до зірок.
Перша декада – буремні 90-ті
Тріумфальний референдум, загибель радянської імперії і розпад Варшавського військового блоку відповідали очікуванням українців і живили їхні сподівання на позитивні зміни. До очільників відновлення самостійності у народу був значний кредит довіри. Економічний та науково-технічний потенціал країни давав солідні стартові можливості для трансформації пострадянської колонії в потужну європейську державу.
У 1991 році Україна опинилася на роздоріжжі вибору шляху розвитку. Не менш важливим виявився і вибір людини, яка повинна була очолити цей процес. Для значної частини України таким авторитетом був В’ячеслав Чорновіл. Напередодні 24 серпня 1992 року він опублікував велику аналітичну статтю «Перемога комуністичного путчу в Україні (До річниці Акту проголошення незалежності України)», яка зробила гучний резонанс в Україні і поза її межами. Чорновіл підкреслював, що представники еліт у своїй більшості не оперували категорією розбудови національної держави, а створювали «авторитарний заповідник комуністичної партократії», той самий відокремлений «совок». Причиною поразки молодої української демократії, яка не скористалася сприятливими умовами після серпневого путчу та першогрудневого референдуму, було, на переконання Чорновола, те, що народ не забрав владу в комуністичної номенклатури. Демократичні сили не змогли об’єднатися та зрозуміти, що проголошену незалежність необхідно наповнити змістом, національною ідеєю.
На перших всеукраїнських виборах президента України демократичні лідери не змогли об’єднатися навколо єдиної реальної кандидатури. Роз’єднаність демократії призвела до втрати впливу колишніх лідерів на політичні процеси відновленої держави.
Прикро, але ознаменувалася нова українська доба не проголошенням нового суспільного договору, а розгулом організованої злочинності, як наслідком спаду економіки. Причиною падіння економіки були – розрив виробничих зв’язків, занепад промисловості, відсутність прозорих ринкових відносин. Старі підприємства після руїни Союзу відмирали, а нових ще не створили. Ті, що якось трималися на плаву, швидко потрапили під приціл злочинних угрупувань, які до цього промишляли рекетом на стихійних ринках. Так звані ОЗУ починали криваві міжусобні війни за цінні активи, чим власне і «прославилися» 90-ті роки. Переділ відбувався у всіх сегментах економіки і галузях промисловості. В економіці країни просто не було грошей. Люди бідували і тому не рідко молодь обирала кримінал.
Влада вирішила перекривати проблеми з нестачею грошей їхнім друкуванням. У 1993 році ціна продуктового кошика за рік виросла у тисячу разів. Енциклопедичний термін гіперінфляція швидко увійшов у лексикон українців. До нього додалося незвичне для народу слово – бартер.
Продовольча криза вивела людей на вулиці. В 1993 році страйкували бюджетники, робітники і шахтарі. 7 червня 1993 року почався наймасовіший в історії України страйк шахтарів Донбасу. 220 тисяч робітників вийшли на вулиці і площі.
Процеси, які розпочалися тоді призвели до радикальних політичних змін в країні і навіть дострокових президентських виборів.
5 грудня 1994 року Україна, США, Росія та Велика Британія підписали угоду про неядерний статус України – Будапештський меморандум. Україна вважалася третьою за потенціалом ядерною державою у світі після Росії та США і під їхнім тиском втратила статус ядерної держави. Якби Україна не пішла назустріч партнерам, це суттєво ускладнило б процес міжнародного визнання України, а також серйозно погіршило б відносини із США та іншими західними країнами. Можливо, ми б втратили політичну та економічну підтримку західних партнерів, залишившись наодинці з агресивною Росією. Усвідомлюючи всі ці фактори, Україна діяла як цивілізована держава. На жаль, світ цього не оцінив.
Не дивлячись на втрату ядерного потенціалу, Україна максимально відірвалася від зовнішніх впливів, у чому є справедлива заслуга Леоніда Кучми з його дещо кострубатою, але дієвою на той час «багатовекторністю».
Наприкінці 90-х років в Україні вводять єдиний податок для малого бізнесу, як частини дерегуляційного пакету. Насамперед завданням ініціативи був захист дрібного бізнесу від дискреції (а, значить, і здирництва) податківців та спонукання підприємців більше сплачувати до бюджету. Обидві цілі були досягнуті і станом на 2004 рік в Україні було вже кілька мільйонів представників справжнього середнього класу, які згодом відіграють вирішальну роль у Помаранчевій революції.
Пізніше, у 2010 році порушення були використані як привід для уряду Януковича-Азарова гранично звузити та вихолостити спрощену систему оподаткування. Хоча насправді вони скоріше за все намагалися зруйнувати середній клас як політико-економічний базис для демократії та конкурентного ринку.
Відповідно до указу Леоніда Кучми з 2 по 16 вересня 1996 року в Україні відбулася грошова реформа. Сам указ був оголошений у ЗМІ 25 серпня 1996 року. Безпосередньо виконання грошової реформи було покладене на Національний банк України, який тоді очолював Віктор Ющенко. У перший же день реформи за встановленим курсом було перераховано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, стипендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та організацій, а також вклади громадян. Карбованцеві вклади населення було перераховано у гривні за курсом 100000 карбованців за одну гривню без будь-яких обмежень і конфіскацій із вільним їх використанням у гривнях.
Після проголошення Незалежності в Україні розпочалося системне формування «організму» держави, найперше, її Конституції. Конституція України 1996 року стала першою загальновизнаною у всьому світі Конституцією незалежної Української держави. Вона визначала основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і громадянина, порядок організації і функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Конституція України була прийнята Верховною Радою о 9:20 ранку 28 червня 1996 року. Депутати весь день і всю ніч працювали над проектом, залишаючись у сесійному залі без перерв. «За» ухвалення Основного закону проголосували 315 народних депутатів з 300 необхідних.
На противагу Конституції СРСР та її сумнозвісній статті 6 про керівну роль Комуністичної партії, наші законодавці закріпили норму, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Це було прагненням системно знищити тоталітарність в Україні та надати повний контроль над державою не вузькому колу номенклатурної еліти, а народу України.
Отже, епоха 90-их запам’яталася низкою позитивних процесів – зміцненням політичної системи держави, заснуванням ринкових відносин, формуванням малого та середнього бізнесу, консолідацією еліт. З негативного в пам’яті закарбувалися – несправедлива приватизація, організована злочинність, початок заснування олігархічного класу.
Друга декада – олігархічні нульові
Нове тисячоліття для українців починається з акцій протесту «Україна без Кучми» по всій країні. Леонід Кучма, поборовши організовану злочинність, породжує нову «мафію» в країні – міліцейську. Міліція замінює собою ОЗУ і бере під контроль бізнес і політику. Вбивають журналіста Георгія Ґонґадзе.
Навколо Леоніда Кучми з’являється невелика група людей, які отримують величезний вплив в сфері економіки і, одночасно, в політиці та медіа-просторі. Згодом їх назвуть олігархами. Їхня поява тісно пов’язана з проведенням великої приватизації в другій половині 1990-х років, яка припала на перший президентський термін Леоніда Кучми. Цю приватизацію тепер прийнято називати олігархічною.
Кучма намагався тримати олігархів рівновіддалено від себе, збалансовуючи таким чином їхні інтереси і вплив. Представники великого бізнесу намагалися вибудовувати відносини з президентом і не прагнули до самостійної ролі. Вже пізніше, коли стало зрозуміло, що в Україні відбуватиметься регулярна зміна влади, олігархи дійшли висновку, що для захисту своїх інтересів потрібно впливати на політику, зберігаючи лояльні відносини з президентом країни, ким би він не був.
Поява корупційно-олігархічної системи стала однією з основних причин невдоволення народу і, як наслідок, Помаранчевої Революції 2004 року. Леонід Данилович боявся віддати владу демократу Ющенку і тому, сфальшувавши вибори, спробував поставити своїм наступником Віктора Януковича. Громадянське суспільство відповіло – «Банду геть!».
У 2005 році главою держави стає Віктор Ющенко і, як це не парадоксально, саме при ньому українські олігархи стають тими, ким їх і прийнято вважати: великими бізнесменами, що впливають на політику.
У цей час з’являється і починає активно розвиватися «ракова пухлина» державного «організму» – «Партія регіонів» з відверто проросійською політикою, Януковичем на чолі і фінансуванням потужного донецького олігарха Ріната Ахметова. Після 2005 року з’являється новий політичний клас зрадників ідеалів Майдану – «вишивані корупціонери», так звані «любі друзі», які однією рукою намагаються боротися з «хворобою», а іншою самі ж сприяють її розвитку. Вони не гидують вступати у колаборацію з «регіоналами» і навіть сприяють подальшому приходу Януковича до керма країни. У цей самий час остаточно формується громадянське суспільство, яке невдало, але все ж спробувало сказати своє слово під час першого Майдану – Помаранчевої революції.
Путін, який підтримував Януковича, отримує свою першу поразку в Україні, затамовує образу і системно працює 10 років, вмонтовуючи в державну машину України своїх ставлеників. Наведу два яскравих приклади – міністр оборони Дмитро Саламатін, перебуваючи на посаді, був громадянином Росії. Голова СБУ Олександр Якименко теж навчався і служив у Росії. У біографічній довідці на сайті СБУ не було відомостей про набуття українського громадянства.
Третя декада – Революція Гідності
У 2005–2013 роках країною прокотилася друга хвиля рейдерства – захоплення нерухомості та підприємств, яка з приходом до влади Януковича стала звичним і майже легальним явищем.
Тотальна корумпованість суддів створила широкі можливості для порушення процесуальних вимог. Рішення у спорах виносилися з грубим порушенням правил підсудності, без виклику сторін, за явно надуманими обставинами та на підставі сумнівних доказів. Основним завданням для рейдера було таємне отримання потрібного йому судового рішення, на підставі якого він міг би внести в державні реєстри зміни та розпочати переоформлення підприємств, нерухомості чи корпоративних прав через ланцюг «добросовісних» набувачів.
Тенденцію щодо нових правил гри задають самі ж члени сім’ї Януковича і Україною ширяться історії про те, як в різних частинах України посланці Януковича нахабно «віджимають» бізнес і беруть під контроль найприбутковіші «теми».
Одночасно з легальним рекетом, Янукович одноосібно приймає рішення про відмову від угоди про асоціацію з Євросоюзом. Цим невдоволені як пересічні громадяни, так і представники бізнесу.
Після спроби «донецьких» розвернути державу у бік Росії, неначе після тривалої підготовки, «вистрілює» громадянське суспільство, в Україні гримить Революція Гідності і країна починає безповоротний рух на Захід. Тут теж виникає безліч проблем, але народ України власноруч і назавжди визначив стратегічний та цивілізаційний курс держави.
З таким розвитком подій категорично не погоджується Кремль і тому вже сім років на території України триває війна. У той момент, коли народ України заліковував рани після подій Євромайдану і загибелі найкращих синів і дочок, Росія окуповує Крим. Одночасно Кремль починає підступно захоплювати Донбас. На захист цілісності держави піднімається вся Україна, залишки війська ЗСУ, за підтримки добробатів і народу України, зупиняють варварську навалу російських найманців і регулярних частин збройних сил РФ.
За даними ООН, під час бойових дій на Сході України загинуло від 13 200 до 13 500 людей. Із них майже 3500 цивільних осіб, приблизно 4200 українських військових. Крім того, з початку бойових дій на Донбасі поранили 29 500–33 500 людей. Із них від 7 до 9 тисяч цивільних, 9 700-10 700 українських військових. В Україні близько 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Ці загублені душі та скалічені долі і є справжньою ціною за Незалежність України, проголошену 30 років тому.
Не дивлячись на «приватизовані» президентом Порошенком здобутки щодо відновлення і забезпечення Збройних сил, українці добре усвідомлюють, що поява дієвої і мотивованої армії – це наше загальне надбання: волонтерів, громадських активістів, пересічних українців, західних партнерів.
Попри те, що Петро Олексійович зайняв стратегічно вірну позицію щодо подій на Сході у міжнародному порядку денному, всередині країни виникають чисельні скандали щодо корупційних схем із забезпечення армії. У вкрай складний час і не дивлячись на тиск Росії, владі вдається мобілізувати Захід навколо українського питання. На тлі сильної позиції у міжнародній політиці, проявляються бізнесові інтереси владної верхівки, раз за разом виникають гучні скандали. Як наслідок, патріотичне гасло «Армія, Мова. Віра» розбивається об примітивний і популістський заклик Зеленського «Зробимо їх разом» і «Весна прийде – саджати будемо». До влади приходять недосвідчені і розгублені від успіху електоральної революції «нові обличчя».
Погляд в майбутнє
Протягом цих 30 років нам довелося пройти непростий шлях. Україну, яка географічно знаходиться на межі, по суті, двох геополітичних полюсів, не раз намагалися розірвати на шматки як зовнішні, так і внутрішні вороги. Навіть зараз, коли здавалося б ми набрали крейсерську швидкість в напрямку розвитку, все одно старі «хвороби» даються взнаки. Суспільство, виснажене під час цього тридцятирічного блукання в пустелі, геть втратило віру і надію на світле майбутнє.
Що говорити, люди настільки розчарувалися у політиках, що пішли на відчайдушний крок – обрали своїм президентом шоумена! Усвідомлюючи його непідготовленість, знаючи про сумнівні зв’язки з тими ж олігархами, народ, все ж вирішив зіграти у «рулетку». Що з цього вийде побачимо вже за кілька років, але з впевненістю можу сказати лише одне – тільки громадянське суспільство вправі визначати і змінювати напрямки для політиків і топ-менеджерів держави. Так було за Порошенка, так є при Зеленському.
Тому я хочу сьогодні закликати українців – не опускайте руки! Наша «Обітована земля» не за горами! Ми повинні набратися мужності і терпіння, і не відступати! Ми на такому етапі шляху, коли навпаки потрібно зосередитися і проявити волю. Історія знає багато звитяг наших національних героїв, а разом з ними й українського народу. Україна відбулася як суверенна держава, але попереду боротьба за Велику Україну з сильною економікою та армією. Ми маємо довести усьому світу і собі – в нас є майбутнє заради пам’яті наших славетних предків і для наших нащадків.
Слава Україні!
Ігор ТУРСЬКИЙ, депутат міської ради, д.е.н., доцент, громадський діяч.
