Від ненависті – до любові…

Від ненависті – до любові…

Як розпочалась смуга невезінь із понеділка, так, мабуть, і до кінця тижня поведеться. Суцільні невдачі переслідують Дарину ось уже який день поспіль.

У понеділок, поспіхом одягаючись на роботу, розбила улюблену статуетку, а потім ще й від шефа добряче дісталося за невчасно відправлений платіж. Хіба ж вона винна, що система увесь день зависала? У вівторок розбила мобільний телефон, коли виходила з маршрутки. А після сьогоднішнього інциденту нерви просто здали і вона прямо на вулиці розридалася, мов дівчисько. Її від голови до п’ят забруднила машина саме в той час, як Дарина доходила до своєї зупинки.

Вдосталь поплакавши, дівчина повернулася додому, щоб швиденько перевдягтися, і поїхала на роботу. На парковці перед офісом в очі їй кинулася чорна іномарка із номерними знаками, які вона надовго запам’ятала. Бо саме ця автівка, менш ніж годину тому, промчала повз неї, залишивши сліди на її одязі, та злість, що не припинила вирувати всередині.

«Ох, я йому покажу!» – не увійшла, влетіла фурією в офіс у пошуках свого ранкового кривдника.

– Добридень, Дарино. Познайомтеся – це ваш новий керівник відділу, Олег Петрович, – відрекомендував директор фірми.

– Ду-у-у-же приємно, – зі саркастичною усмішкою відповіла вона і швидко скрилась за дверима свого кабінету, щоб не наговорити дурниць зопалу, хоч ізсередини її всю аж розривало від гніву і люті. Більше в той день вона його не бачила. Мабуть, входив у курс справ.

Наступного дня Дарина зустрілася зі своїм безпосереднім шефом перед входом до офісу. Вона була у тому самому червоному пальто, в якому вчора вийшла на зупинку і яке так забруднилося від його машини. Добре, що хімчистка поряд із домом, тож слідів на пальто від бруду й не лишилося.

– Доброго ранку, Дарино. То це вас я вчора біля зупинки так заляпав? Я впізнав вас по пальто. От чому ви вчора були такі непривітні… – тараторив Олег Петрович.

Він ще й знущається, подумала дівчина, та нічого не відповіла. Їй було цікаво дослухати його монолог.

– Пробачте, я не хотів, щоб так сталось. Поспішаючи на роботу, не помітив калюжу. А тут саме ви йшли. Хотів зупинитися, та в цьому місці не дозволено. Від’їхав далі, припаркував машину, а коли повернувся, вас вже не було.

– Все ясно. Пробачаю. Тільки надалі будьте обачніші, – сказала, як відрізала, і з гордо піднятою головою попрямувала до дверей.

Ох і зачепило його це дівчисько – горде, вперте, а очиці – небо бездонне. Весь день не виходила йому з голови. Точніше, вже другий день, від миті їхнього такого дивного короткотривалого знайомства. З виду – звичайна дівчина, та щось магнетичне криється за цією звичайністю.

– Дарино, зайдіть до мене і захопіть із собою звіт за минулий квартал,  – не зміг придумати іншого приводу, щоб знову побачити її.

Дівчина взяла папки в руки і без особливого ентузіазму постукала в двері.

Олег Петрович зовсім не слухав її, хоч Дарина все детально обгрунтувала і пояснила. Він дивився на неї й усміхався – вона так кумедно жестикулювала: то руками, то мімікою обличчя, і враз зупинилася:

– А що тут смішного? – просто, як кажуть, в лоб, випалила. – Я вам не анекдоти розповідаю.

Її личко наповнилося злістю. Вона така мила і красива, коли сердиться…

– Пробачте, я задумався, – не знайшов кращого виправдання собі.

– Я вам все пояснила. Звіт залишати чи брати з собою?

– Дякую, можете залишити.

«Та що він собі думає, цей пихатий, самовдоволений індик? – злість аж розпирала Дарину. – Я розпинаюся, пояснюю, а йому, бачте, смішно…»

До вечора в кабінет Дарини ніхто не заходив. Всі знають: коли вона не в настрої, то краще перечекати. Вона хороша, але надто емоційна. Спочатку позлиться, потім наодинці виплачеться, а тоді – ну просто янгол, а не дівчина.

Про себе Олег називав її «дівчинка-мінне поле», бо чим довше працювали разом, тим більше в цьому переконувався: вона розумна, цікава, непередбачувана, запальна, але добра.

– Ви встигнете зробити звіт сьогодні до кінця дня? – запитав якось знову, вкотре шукаючи підхід, Олег.

– Вдома дороблю, на ранок буде готовий, – відповіла без особливого ентузіазму, усвідомлюючи, що весь вечір доведеться присвятити нудним цифрам, які ще вдень їй добряче набридли.

– То у вас вільний вечір?

– Вже ні.

– Та ви щойно ж сказали…

– Олеже Петровичу, вечір був вільним, поки ви не навантажили його звітом.

Він розсміявся. Так безглуздо почувався кожен раз, коли розмовляв із нею. Говорив усілякі нісенітниці, забував, що хоче сказати, втрачав поряд з нею дар мови, яким насправді добре володів:

– Ви маєте рацію. Я не так хотів сказати. Відкладімо звіт на завтра. Може, складете мені компанію і разом повечеряємо в кафе навпроти? Бачив, ви сьогодні навіть обідати не виходили, так запрацювалися. Та і я не мав часу поїсти. То як? Згода? – нарешті наважився і сказав щось путнє.

– Згода.

А дивак-керівник виявився не таким занудою, як вважала Дарина. Весь вечір вони жартували і сміялися, як діти. Їй було цікаво з ним.

Вночі вона довго не могла заснути. Все думала, аналізувала. Тоді усміхнулася. Згадала їхню першу зустріч біля зупинки. Як вона тоді його зненавиділа. А життя он як повернулося. Недарма ж кажуть, що від любові до ненависті, як і від ненависті до любові – один крок.

Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares