Хлопчик з особливими потребами, його рідні, друзі та волонтери створили повчальний мультик «Соловейко з одним крилом»
«Я б дуже хотів, щоб таких дітей, як я любили і допомагали їм»
Так розповідає про себе Лесик Венгринович. Він навчається у 6 класі Тернопільської обласної експериментальної школи мистецтв імені І.Герети і є єдиною дитиною з особливими потребами у цьому закладі.
– Мій син від народження боровся за своє життя, – розповідає його батько Анатолій Венгринович. – У три роки почав ходити. Але залишилась проблема з зором. Він бачить лише на десять відсотків. Очі в нього здорові, але хвороба вразила мозок і клітини, які відповідають за зір. Ми молимо Бога, щоб той стан здоров’я, який є зараз, не погіршився, бо про покращення мова не йде.
Проте ці випробування не заважають йому навчатися і творчо реалізовувати себе – декламувати вірші, співати, ліпити з пластиліну. Лесик, його батьки та педагоги закладу щодня роблять все можливе, щоб інклюзія, про яку роками говорять в Україні, стала реальністю, щоб він міг повноцінно навчатися, спілкуватися з однолітками, займатися улюбленими справами. Однак дуже часто все залежить не стільки від умов і зручностей, які створені для особливих дітей у навчальному закладі чи на вулиці, а, власне, від самого суспільства, від людей, які нас оточують, від кожного з нас.
– Спілкуючись з такими дітьми, як я – дітьми з особливими потребами, часто чую, що крім проблем зі здоров’ям, над ними ще насміхаються, їх не розуміють, з ними не хочуть дружити, – розповідає Лесик. – На жаль, мені це знайоме. Я б дуже хотів, щоб таких дітей любили, поважали і допомагали їм.
«У природі немає помилок, кожен, такий, як є, має своє призначення»
Лесик та його батьки у дуже оригінальний спосіб вирішили боротися з людською байдужістю і жорстокістю. Разом з волонтерами та однокласниками хлопчика створили повчальний мультик. Усе почалося з казки, яку написав лікар-психолог Олег Романчук. Книга з його творами стала настільною у їхньому домі, розповідає батько. А ідея виліпити фільм з пластиліну народилася під час занять Лесика у гуртку з декоративно-прикладного мистецтва. В образі головного героя хлопчик бачить себе.
– Цей мультфільм про соловейка, який народився з одним крилом, – розповідає хлопчик. – Історія про те, що неважливо, який птах, важливо, яка в нього пісня. «У природі немає помилок, кожен, такий, як є, має своє призначення» – ці слова з казки мені дуже запам’яталися. Разом з друзями ми ліпили героїв з пластиліну. То була дуже цікава і захоплююча робота. Коли я виступав, то трохи було складно, бо з першого разу не все вдавалося відзняти. Але мені сподобалось.
Повчальне відео об’єднує дві долі – Лесика та соловейка з одним крилом. Пластилінова і реальна історії переплелися разом і вчать кожного з нас не бути байдужими до людей з особливими потребами, не сторонитися їх, не бути жорстокими і вчити цього своїх дітей.
– Зйомки тривали один день, – розповідає батько Лесика Анатолій Венгринович. – Ми зробили близько 500 фото, які потім монтували. І потрібно було ще зняти відео зі спілкуванням сина з його однокласниками, у колі сім’ї. Ми дуже вдячні усім, хто долучився до цього проекту, для нас це дуже важливо.
Фільм презентували минулого року у класі Лесика. Хлопчик зізнається, після цієї події у нього з’явилося більше друзів.
– Діти з особливими потребами – ті ж самі соловейки, котрі волею долі опинилися за межами дитячого світу, – каже він. – Наш фільм показує, як їм самотньо живеться і про що насправді вони мріють.
Казка, що змінює людей
Днями вдруге презентували повчальний мультфільм – вже перед дорослою аудиторією у рамках круглого столу на тему «Адаптація дитини з особливими потребами в шкільному середовищі Тернопільської обласної школи мистецтв». На ньому були присутні педагоги, громадські діячі, депутати, посадовці, батьки особливої дитини.
– Мета нашого проекту – показати, що діти з особливими потребами такі ж, як і їх ровесники, які не мають проблем зі здоров’ям, – каже Анатолій Венгринович. – Вони хочуть гратися, спілкуватися, веселитися, дружити. Як тільки син прийшов у школу, йому було тяжко, однокласники не розуміли його, не знали, про що з ним говорити, – каже батько. – Він не мав друзів. І зараз в нього друзів поза школою немає, лише в школі. Але цей мультфільм змінив ставлення дітей та їхніх батьків до Лесика, до життя. Було б чудово, якби його побачили і в інших школах.
Для учасників круглого столу влаштували справжні випробування – вони мали можливість відчути, як це – жити із обмеженими можливостями. Із зав’язаними очима повинні були скоординувати свої рухи, у спеціальних затемнених окулярах прочитати важливу інформацію або ж зорієнтуватися на карті. За словами мами особливого хлопчика Любові Венгринович, такі вправи під час презентації мультика торік змогли пройти і однокласники Лесика. Відтоді, за розповідями сина, частіше почали пропонувати йому свою допомогу, адже відчули на собі, як йому непросто.
– Кожна дитина – неповторна, – додає пані Люба. – На жаль, батьки не можуть впливати на процес їх народження і, буває, що через людські чи природні фактори народжуються особливі діти. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, вони є дуже світлі і позитині. Вони вчать нас бути добрішими, чуйними до ближніх. Ми з чоловіком довго думали, що можна зробити, щоб пояснити суспільству, як поводитися з особливими дітьми. Адже сьогодні ця проблема існує у багатьох. І вирішили зробити це на прикладі нашої дитини. Наш Лесик почуває себе в школі, як вдома. Але лише тут. Я думаю, варто розповідати дітям про те, що є інші діти – особливі. Щоб коли вони зустрінуть їх на вулиці – не дивувалися, чому вони так ходять, шкутильгають або придивляються через поганий зір, не боялися їх, а навпаки – підійшли, запропонували свою допомогу, поспілкувалися з ними.
На початку мультфільму є чудові слова: «Цей проект насправді про наш людський світ, про сім’ї, в яких є діти з особливими потребами, про те непросте випробування справжньою любов’ю, через яке проходять вони, а водночас і всі ми з вами». Дійсно, народження особливої дитини є випробуванням для батьків, рідних, для суспільства. Люба та Анатолій, педагоги і вихованці школи мистецтв зуміли його пройти – вони оточили Лесика любов’ю і створили всі можливі умови для його навчання і розвитку. Сьогодні він щасливий, у нього є люблячі батьки, чудова сестричка, хороші друзі, улюблені справи. Він мріє стати програмістом і щиро радіє життю. А ще разом з батьками хоче допомогти іншим особливим дітям бути щасливими. Адже він добре знає, що не сила крил і величина дзьоба робить птаха справжнім, а та пісня, що живе у його серці. Так і у житті – лише вміння любити ближніх, співпереживати та допомагати тим, хто цього потребує, робить нас справжніми людьми.
