Іван не міг забути Софію. Спогад про колишню однокласницю рятував його, коли дивився на нетверезу, розчіпчену дружину. Люська була спокутою його гріха, був упевнений чоловік. І, якби не діти, подався б у світи…
Син з донькою уже виросли. Мають свої сім’ї. Іван розміняв п’ятий десяток. Тепер пізно щось змінювати в житті. І кохання в нього лише одне: синьоока дівчина. Соня. Його загублене Сонечко…
…Сонин дід був дяком у сільській церкві. Тому дівчину трохи сторонилися. Релігія в ті часи була не в пошані. А Господь подарував Софійці чарівну вроду і добре серце.
Іван закохався у дякову внучку, мабуть, ще з першого класу. Коли ж почав ходити до Соні на побачення і хтось про це доніс його батькам, ті сина висварили. Іванові батько з матір’ю були при посадах в колгоспі і з партквитками. Сподівалися, що юне Іванове захоплення мине. Але коли в десятому класі померла Сонина матір, хлопець заявив: закінчить школу й одружиться на коханій дівчині.
– Думати про це не смій, – мовив на те батько. – Хай собі якогось попа шукає.
Іван не зважав на батькові слова. Залишити Соню? Нізащо!
Якось колгоспний парторг зле пожартував над Івановим батьком:
– Кажуть, твій малий до дякової внучки клинці б’є. Скажи, Степане, хлопчиськові, аби не бавився в любов. Софія – дякова внучка. Сам розумієш…
Степан після цього страшенно репетував на сина. А потім пішов на «розбірки» до Софії. Обізвав безпутнім дівчиськом. І пригрозив: не подивиться, що сирота – ославить на всю округу. Хоча Іванова матір і так мейдала про дівчину язиком всяке різне…
– Дідусю, чому нам так не щастить? – запитала крізь сльози Софія, коли Степан пішов з їхнього подвір’я. – Мене залишив батько. Рано відійшли бабуся і мама. І цей нинішній скандал…
– На все воля Божа, дитино, – зітхнувши, відповів Семен. – Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде…
Іванові було соромно перед Софією. І за батькову витівку. І за те, що більше не приходив на побачення. Він кохав Софію. Але боявся батькового гніву.
На випускному тримався осторонь, жодного разу не запросив Софію до танцю. Вона ж не дочекалася завершення свята, пішла додому. Якби Іван знав, що коїлося в її душі…
Згодом Софія поїхала з села. Разом із дідом. Старша донька забрала батька до себе в сусідню область. А Софія там вступила в інститут на історичний факультет.
Іван запитував про Софію у Валі. Дівчата дружили змалечку. Але та затялася: нічого не знаю. Він хотів попросити вибачення. Сказати, що кохає…
…Іван відслужив у армії, закінчив ветеринарний технікум. Почав працювати в колгоспі. Батьки натякали: пора думати про одруження. А він сподівався на зустріч із Софією.
– Не чекай її, – сказала Валя. – Софія вийшла заміж. Вона щаслива. А ти… вона тебе так любила…
– Де Софія живе?
– Ніколи мене про це не запитуй!
Іван одружився на Люсьці – доньці бригадира. Люську не кохав. І вона про це знала. Але була втішена, що дістався чоловік з багатої родини. І вродою не обділений.
До чарки Люська почала заглядати, коли працювала в магазині. Чоловіки нерідко відкривали пляшку, як кажуть, не відходячи від каси, і запрошували «на п’ятдесят грамів» молоду продавщицю. Не відмовлялася. А потім сама почала в підсобці випивати для настрою і «щоб простуда не причепилася».
Іван просив дружину схаменутися, дітей не соромити. Люська відповідала:
– Яка тобі різниця? Ти ж досі за Сонькою сохнеш.
…Коли змінився лад, чимало партійців-атеїстів подалися в релігію. Тільки Степан з колишнім парторгом так і не переступили поріг церкви.
…З магазину Люську «пішли». Через «п’ятдесят грамів». Іван заробляв, як міг і де міг. Треба було ставити дітей на ноги. А Люська тратила сякий-такий гріш на чвертку.
…Пристав у зяті Іванів син. Донька також жила з чоловіком окремо.
А потім зліг Степан. Інсульт розбив. Люська називала немічного свекра «старим гріхом». А в селі казали: то покара за дякову внучку і за паскудне ставлення до людей.
Іван, дивлячись на хворого батька, казав:
– От і прийшла розплата. І вам, і мені.
…Щойно Софія повернулася із закордонного відрядження, їй зателефонувала Валя. Розповіла, що перенесла операцію. Вже поправляється. Але дуже хотіла б побачитись.
– Я приїду.
– Правда, Соню?! Це ж минає тридцять п’ять років, як ми закінчили школу. І стільки ж часу ти не була в селі. Скажу своєму, щоб виїхав за тобою до району. Ти автобусом приїдеш?
– Ні, машиною.
– Дорогу не забула?
…Подружки не могли наговоритися. По телефону всього не розкажеш. Уже заспівали перші півні, а розмові не було кінця. Софія розповідала про маленьку внучку, про кафедру, на якій викладає історію, про відрядження у закордонні університети. Про чоловіка, який досі закоханий в неї, наче хлопчисько.
А Валя – про сільські будні, про однокласників, половина з яких на заробітках.
– Іван часто запитує про тебе, Софійко. Біда його обсіла…
…Валя цитькала на чоловіка, аби ходив тихо й не збудив Софію. Сама ж видоїла корову, нашпортала молодої картоплі, нарвала зеленини. Подружка привезла різних смаколиків. Але своя городина найсмачніша.
Цього дня Іван пас череду. Валя вигнала корову до воріт.
– Йди-но, сюди, щось скажу, – покликала Івана. – Софія приїхала в гості. Спить ще.
– Жартуєш?
– Бачиш машину на подвір’ї? Софіїна.
– Яка вона тепер?
– Гарна.
Увечері Валя накривала стіл надворі під липою.
– Софійко, може, вана покликати? Якщо не хочеш, то…
– А чому ні? Я не тримаю на нього зла.
– Зараз скажу своєму, щоб пішов і покликав. Але щоб Люська не чула. Може без запрошення прийти, аби п’ятдесят грамів налили.
Іван шукав чисту сорочку і краватку. Сорочку знайшов. А краватка – стара й пожмакана. Не знав, що з собою взяти. Якби були квіти… Але Люська вже давно їх не сіє. Хіба що в пшениці на городі ромашок нарвати.
В оброшених черевиках з букетом польових квітів несміливо ступив на Валине обійстя. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли побачив на ганку вишукану тендітну жінку – своє втрачене кохання.
– Прости мене, Сонечко, – сказав замість «доброго вечора».
Ромашки розсипалися на спориш.
Валя кликала вечеряти.
Іван збирав квіти.
Ніхто не помітив Люську, яка, спершись на хвіртку, витирала п’яні сльози…
