З одного боку дочекатися ремонту – це чудово! Адже після нього чи то хата, чи подвір’я, чи тротуар і дорога стають гарними, наче заново на світ народилися.
З іншого боку… Ремонт – це трагедія! Хто не вірить – запитайте у дороги, що веде від Надставної церкви до зупинки «Готель «Галичина». Бо вже більше місяця ту її невеличку ділянку, яка вкрита бруківкою, буквально мордують…
Про ремонтників можу сказати те саме. Адже працювати переважну більшість днів вони змушені на палючому сонці. То чи є в Тернополі якась людина (скажімо, керівник цих ремонтників) зобов’язана дбати про здоров’я своїх підопічних?
З усього видно, нема такої людини. Хоча якесь начальство біля робітників постійно крутиться. Та серце у нього за цих людей не болить… Хоча вони у спекотні дні, яких нинішнього літа дуже багато, – практично щомиті в небезпеці. У когось може статися сонячний удар, у когось – не витримати серце… Але що до того «вищестоящим»? Поки грім не вдарить, вони не перехрестяться.
Хоч при бажанні все можна швидко змінити на краще. І давно треба було це зробити. Скажімо, перенести початок робочого дня, зважаючи на екстремальну спеку, на шосту або й п’яту годину ранку. А на найспекотнішу пору дня зробити кількагодинну перерву.
Надвечір – знову робота. Тоді б і люди почувалися добре й, відповідно, ремонт ішов нормально, а не так, як мокре горить.
Хоча – яке там мокре? Однак, зважаючи на темпи робіт, ідуть вони саме так. Час від часу вітер з озера розносить пісок, насипаний у високі купи. Черепашачу швидкість автівок і тролейбусів, змушених товктися на одній половині дороги, нормальними словами не описати. А про тернополян-пішоходів взагалі краще змовчати. І це при тому, що саме вони – після робітників-ремонтників – найбільше страждають від цього аж надто затяжного «поліпшення» умов їхнього життя…
Адже окрім піску, по якому змушені ходити і, відповідно, розносити по своїх домівках, та яким вимушені дихати, ми змушені ще й спотикатися на безкінечних ямах колишнього тротуару обіч бруківки… І що, як тут стоять зручні лавочки? Як на них присісти? З боку озера – нестерпний сморід від гниючих водоростей, а з боку парку «Топільче» – яма на ямі. Плюс пісок: на зубах, у волоссі, на одязі й у взутті…
Ще одне: чому ця стара бруківка, яка ще цілком може служити, стала для когось більмом на оці? Адже екс-тротуар поруч з нею – у незрівнянно гіршому стані. То чому б спершу було не привести до пуття його?
Пишучи ці рядки, не сумніваюся, що міські владні мужі всьому знайдуть пояснення. Починаючи від ям – і закінчуючи піском. Що ним буквально встелений мікрорайон «Дружба». Адже ремонтні роботи вже кілька років ідуть у «Топільчі» та інших місцях. Ну, а таке поняття як миття вулиць – пережиток далекого минулого. На жаль… Адже вмиватися, не кажучи вже про купання, дуже корисно не тільки людям. Та ще й у таку аномальну спеку. Тоді й ремонт сприймався б не як трагедія, а як закономірність. Від якої умови нашого з вами життя справді стали б незрівнянно кращими…
До слова, у «Топільчі» за останні роки вже немало зроблено. Але зробити треба ще більше. От і працюють хлопці в спеку (33 градуси в затінку), утрамбовують пісок кросівками – перед тим, як укладати плитку… Половина парку – розрита, розкопана, всипана щебенем і піском… Та ще купи їх – на узбіччях доріжок.
Чому ж ремонти йдуть так повільно?
Не тому, що робітники ліниві, ні.
Можливо, їх просто замало?
Може, розпочатих ремонтів надто багато?
А то виходить, як у старому анекдоті:
– Сусіде, а для чого вам ціла вантажівка яблук? Ви що, їх усі з’їсте?
– Певно, не з’їм. Але всі понадкушую!
Так от, ремонти на «Дружбі» (про інші мікрорайони не скажу – не бачив, бо через піщані «затори» їхати нема бажання) нагадують мені оті понадкушувані яблука. І в одному місці щось робиться, і в другому, п’ятому та десятому…
Місцева влада нагадує нам про це при першій-ліпшій нагоді. Хоча насправді, коли щось зроблено, то хвалебні оди самій собі співати нема потреби. Люди самі все побачать і оцінять.
Я ж скажу так: живу в Тернополі, а почуваюся, як у Сахарі. І що прикро: спека невдовзі закінчиться, а пісок і розгардіяш залишаться. Адже насправді вони вже стали частиною нашого життя. Бо не встигли ми пережити зимовий «піщаний» період з безкінечним хрустом під ногами і брудними та мокрими дорогами й тротуарами, як почалися весняно-літні «піщані бурі». З острахом думаю, що попереду – знову зима з щедро посипаними піском дорогами й тротуарами. Бо ж слизько буде. А отже, небезпечно.
Одна радість гріє душу: нашим владним мужам ніколи не слизько. Вони ж пішки тільки від порогів своїх офісів до кабінетів ходять. Їздять же переважно в автівках із затемненим склом. З народом спілкуються здебільшого з допомогою телеекранів і газет, розповідаючи, про свої звершення.
І то часто розповідають. Щоб народ, боронь Боже, чогось не призабув. Тим не менше, всі оті ремонти робляться не за власні кошти влади, а за гроші бідного-пребідного народу. Тож і робити їх треба так, аби прості люди відчували при цьому якнайменше незручностей і прикрощів. А роблячи, не вважати це подвигом. Адже власне життя-буття наша влада – на всіх рівнях – облаштувала швидко, розкішно і давно. При цьому народові про це ніхто нічого не розповідав, нічого не рекламував… Правда ж?
Наостанок – одна, але дуже цікава цифра. Бо ж усе таємне й справді стає явним. Тож днями низка електронних ЗМІ, посилаючись на «Вісник держзакупівель», повідомила: капітальний ремонт дамби обійдеться тернополянам у 28,2 мільйона гривень. Правда, 5 мільйонів з цієї суми обіцяє виділити держава. Перед цим відбулося два тендери. І обидва (за випадковим збігом обставин?) виграло товариство «ТехноБудЦентр». У недалекому минулому його пов’язували з батьком «свободівця» Грегоращука. Який, у свою чергу, є чоловіком сестри екс-керівника «Укравтодору» Проника…
Ось такий багатомільйонний «збіг обставин». Кажуть, що не єдиний. А в мене вже є пропозиція: назвати оновлену дамбу «Золотою» – зважаючи на її ціну.
До речі, на відміну від Януковичевого «золотого батона», нашу реконструйовану дамбу вкрасти неможливо. Тим паче, що її ще й нема. І не швидко буде. Ну, а про те, які дороги-руїни в Україні залишив після себе пан Проник та яких потужних статків при цьому набув, знають не тільки тернополяни…
Богдан КОСТЮКЕВИЧ, колишній будівельник. м.Тернопіль.
