Суд не може порушити справу з власної ініціативи. Він наділений компетенцією розглядати індивідуальні або міждержавні скарги на порушення положень Європейської конвенції з прав людини.
Держави, які ратифікували Конвенцію, або, як їх ще називають «держави – учасниці», взяли на себе зобов’язання гарантувати дотримання основоположних громадянських та політичних прав, визначених у Конвенції, щодо кожної людини в межах своєї юрисдикції незалежно від її громадянства. Конвенція захищає, зокрема, право на життя, право на справедливий судовий розгляд, право на повагу до приватного та сімейного життя, право на вираження поглядів, свободу думки, совісті та релігії, захист права власності. Вона також забороняє, зокрема, тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусову працю, свавільне й незаконне позбавлення волі, дискримінацію у використанні прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
Конвенція розрізняє два види заяв: індивідуальні, які подаються будь-якою особою чи групою осіб, компанією чи неурядовою організацією стосовно порушення їх прав; та міждержавні заяви, подані однієї державою проти іншої. З часу заснування Суду майже всі заяви до нього подавалися приватними особами, які безпосередньо зверталися до Суду зі скаргами на одне чи декілька порушень Конвенції.
На початковій стадії розгляду справи участь адвоката не є обов’язковою; будь-хто може безпосередньо звернутися до Суду. Втім, допомога адвоката стає необхідною, коли Суд сповіщає про справу уряд держави – відповідача, щоб він міг надати свої зауваження.
Не існує списку юристів, уповноважених захищати інтереси заявників у Суді. Заявника може представляти будь-хто, хто за фахом є юристом і має право займатися юридичною практикою в одній із держав – учасниць Конвенції, або особа, уповноважена на це Президентом палати, якою розглядається справа.
Тривалість розгляду справи в Суді визначити неможливо. Суд намагається розглянути заяви в межах трьох років з моменту їх подання, однак розгляд деяких справ потребує більше часу, деякі ж справи, навпаки, розглядаються швидше. Тривалість провадження в Суді може бути різною: залежно від конкретної справи, судового формування, на розгляд якого її передано, добросовісності сторін у наданні Суду необхідної інформації, а також від багатьох інших чинників, таких як проведення слухань чи передання справи на розгляд Великої Палати. Деякі заяви можуть бути визнані терміновими й, отже, можуть бути розглянуті в пріоритетному порядку, зокрема, коли щодо заявника виникає загроза фізичної шкоди.
Рішення про порушення положень Конвенції є обов’язковим для відповідної держави, яка зобов’язана його виконати. Комітет Міністрів Ради Європи здійснює нагляд за виконанням рішень Суду, зокрема, за тим, щоб були виплачені грошові суми, присуджені Судом у якості компенсації за шкоду, завдану заявникам.
Після винесення рішення про порушення Конвенції Суд передає справу до Комітету Міністрів Ради Європи, який разом із державою-відповідачем та відділом виконання рішень визначає спосіб виконання винесеного рішення та заходи для попередження подібних порушень у майбутньому. Це призводить до прийняття загальних заходів, зокрема, внесення поправок до законодавства, а також вжиття, за необхідності, заходів індивідуального характеру.
Конвенція застосовується на національному рівні. Її положення включені в законодавство держав-учасниць, які взяли на себе зобов’язання захищати закріплені в Конвенції права. Таким чином, національні суди мають застосовувати Конвенцію. В протилежному випадку, будь-яка особа може поскаржитися до Суду про порушення її прав, і Суд може винести рішення проти відповідної держави.
Зверніть увагу: Європейський Суд не уповноважений скасовувати рішення чи закони, прийняті на національному рівні.
До повноважень Суду не входить виконання рішень, які він виносить. Рішення, винесені Судом, скеровуються Комітету Міністрів Ради Європи, котрий покликаний контролювати їх виконання та забезпечувати виплату грошових компенсацій.
