Хоч як не наполягала Таїсія, аби її старша донька кудись вступала, Оля категорично відмовилася. Для себе дівчина вирішила: хай згодом, потім, тільки не тепер, коли мати недавно повернулася з лікарні після інфаркту, а сестричка ще мала. Слід глядіти за нею, допомагати у навчанні, адже лишень у перший клас пішла. Їхній батько залишив сім’ю, коли Наталочці був рочок. Оля була на десять років старша від сестрички, і добре пам’ятає, як безутішно ридала тоді мати, благала батька опам’ятатися, але він, грубо відштовхнувши її, вибіг з хати. Ні, ліпше вона на роботу піде, щоб матері було легше.
Ольга влаштувалася на фірму у їх містечку. Добре заробляла. Щомісяця вносила у сімейний бюджет щедру долю. А малу Наталочку обдаровувала модними одяганками, бантами, брошками, бо дівчинка дуже любила наряджатися. «Ти про себе подумай, доню. Он, пальто зносилося, в чобітках уже третю зиму ходиш, а Наталочка ще замала, аби вимагати щось», – не раз казала Таїсія. «Вона не вимагає, а просить. Це різні речі, мамочко», – піджартовувала Оля, яка ні для матері, ні для сестри не шкодувала нічого.
Чистий струмочок кохання заструменів у серці Олі несподівано для неї самої. Бухгалтером на їхній фірмі працював вродливий, стрункий хлопець, який приглянувся не одній дівчині. А йому сподобалася тиха, скромна Ольга, від небесного погляду якої він починав затинатися. Якось несла Оля з базару важку сумку. Олег її наздогнав: «Не годиться таким ніжним рученькам стільки кілограмів таскати. Давай допоможу, Олю», – сказав і взяв від неї сумку. Розмова попливла з уст хлопця легко, як хвилі тихої річечки. Олег розповів, що живе у найманій квартирі, тому мріє побудувати власний дім, де щовечора буде його чекати кохана дружина і діточки. «А ти, Олю, вийшла б за такого, як я?» – спитав, звівши на неї свої іскристі очі. Ольга зашарілася, почервоніла. Вона не чекала такої розмови, засумнівалася, чи не жартує Олег?
Вони стали зустрічатися. А через півроку – одружилися. Тихо, без урочистостей. У присутності свідків, Олегових батьків і Таїсії. Ольга з Олегом проживали у квартирі, яку Олег наймав, але щотижня вони навідувалися до Ольжиного дому. Олег порався на господарці, а Оля – варила, пекла, щоб і їм на квартиру було що взяти, і матері з Наталею зосталося. Матір хвалила Олю за кулінарні здібності, тішилася зятем – тямущим, працьовитим, ввічливим. Олег веранду їм добудував, ремонт зробив.
Непомітно котилися дні, місяці, роки. Наталя вступила в коледж, стала справжньою красунею. Оля часто сумку автобусом їй передавала. Обов’язково клала у неї гроші на дрібні потреби, бо сестра жалілася, що стипендії і тих, які мати дає, їй не вистачає. Оля вкотре переконувалася, що правильно вчинила колись, відмовившись далі навчатися. Бо навчання дорого обходиться. По сестрі бачить.
Олегові затвердили план під забудову власного будинку. Разом з братами, що приїхали із Закарпаття, активно взявся за роботу. Через два роки, мов у казці, виріс будинок, на який заглядалися усі – сучасний фасад, візерунчасті двері, кам’яна огорожа, квітник… Тепер усе частіше Олег заводив мову про дитину. Нема причини їм відкладати з цим, адже у їх ровесників уже давно діти є. Звісно, Ольга не була проти. Не сумнівалася навіть тоді, коли фірму закрили і вони обоє залишилися без роботи.
Якось Олег сповістив про те, що їде з братом Ігорем на роботу у Португалію. Мовляв, ще багато чого для їх дому потрібно, дитя народиться. З сумом у серці прощалася Оля з чоловіком. Іще ніколи так тяжко не було. Не хотіла відпускати з обіймів. Мов дитині, розціловувала його кучеряву голову, давала настанови, аби шанував себе, не встрявав у ніякі конфлікти. Усе-таки, це далека чужина. «Усе буде добре, Оленько. Бережи і ти себе. І нашу дитинку», – він притулив долоню до її живота.
Одного ранку Ольгу розбудив настирливий дзвінок у двері. На порозі стояла заплакана мама. «Що сталося?» – стривожилася Ольга, присадила матір в крісло. Подала склянку води. Мати розповіла, що Наталя з’явилася додому з великим животом, у супроводі свого кавалера. Виявляється, вона ще на першому курсі залишила коледж і весь цей час брехала їм обом. Тепер збирається одружитися зі своїм обранцем. «Ми стільки коштів вклали, аби вивчити її, а вона…» – не могла заспокоїтись матір. Ользі занило біля серця. За своїми проблемами вона якось віддалилася із сестрою, не бесідувала з нею на дорослі теми, і ось як вийшло… Нічого, це ще не найбільший клопіт. Головне, аби було у них кохання, мир і злагода. А там – час покаже. Ніби відчувала, що справжнє горе поволі підповзає до її оселі.
Якось серед ночі розбудили Ольгу легенькі поштовхи у животі. О, Господи, це їх синочок, їх Артемчик уже нагадав про себе! Увесь день вона ходила щаслива. Чекала вечора, коли зателефонує Олег і вона сповістить про радісну новину. Але о восьмій вечора, як завше, Олег не зателефонував. Мабуть, через зайнятість на роботі – розраджувала себе Ольга. Не лягала спати, аби не пропустити дзвінок. І він поступив. Але не від Олега. Телефонував Ігор. Захлинаючись слізьми, сказав, що Олег загинув на будові. Під бетонною плитою, яка обірвалася з крана.
Цей період свого життя нині Ольга воліє не згадувати. Ці безкінечні два тижні, коли чекала на домовину з тілом чоловіка, призвели до іншої трагедії – вона втратила дитину, їх з Олегом синочка. Похоронна процесія, натовп людей у чорному, свічки і вінки з траурними стрічками – усе це було, мов у жахливому сні. Вона, мов божевільна, втратила орієнтир у часі і в просторі. Щодня ходила з матір’ю, яка переїхала до неї, на кладовище і не хотіла повертатися додому. Ридала, подумки сварилася з Олегом, що усе це його вина. Недарма вона не хотіла відпускати чоловіка в ту кляту Португалію. Так ні, не послухав! А тепер залишив її одну. Без нього і їхнього синочка. Як їй жити з цим?
Однієї ночі мати розбудила Ольгу. «В грудях пече. Дихати нічим», – пожалілася. Стала задихатися. Другий інфаркт – і все, не стало матері, її розрадниці, сивої голубки, яка підтримувала свою доньку. А сама не витримала горя, яке звалилося на них. Ользі часом здавалося, що від розпачу вона попаде у божевільню. Однак, доля, здається не втомилася її випробовувати. Через п’ять років після смерті матері згорів її дім, побудований руками коханого чоловіка. Причина пожежі – замикання, – такий був висновок експертів.
Ольга безпорадно вдивлялася у згарище і заздрила душам своїх рідних, які уже витали в небесах. Не відала, як їй жити далі. Подумала про Наталю, свою сестру, яку залишив чоловік і сама виховує донечку Іринку. Звісно, вона прийме її. Усе-таки, це їх обох рідний дім. Вона Ольга, чимало коштів в нього вклала, а Олег багато тут добудував, переробив. Не могла ж Наталя цього забути…
Через якихось два тижні Ольга збагнула, як сильно вона помилилася, чекаючи співчуття від найріднішої людини. Випадково підслухала Наталчину розмову з донькою. Іринка просила купити їй нові туфельки. «Зачекай. Бачиш, лишній рот до нас приплентався. І апетит у твоєї тітоньки – ого-го. Може, надовго не залишиться», – торохкотіла сестра. Якісь незримі лещата стиснули за серце, шарпали кожну жилку у тілі Ольги. Вранці сказала, що йде на базар, а сама направилась до подруги, з якою колись разом працювала. Аня співчутливо вислухала Ольгу: «Живи у нас, скільки треба», – сказала. Згодом її чоловік Андрій разом із друзями відремонтували Ольжин дім за кошти, які зібрала громада.
Час поступово заліковував рани, але не виліковував. Варто було Ользі пірнути у спогади, як сердечна рана знову пекла, кровоточила. А найбільше гризло її те, що стали чужими вони з Наталею, що не знайшлося для неї місця у рідній хаті. Якось перегортала Ольга світлини в альбомі, як її спомини перервав сильний стукіт у двері. На порозі стояла незнайома молода жінка з листком паперу в руках: «Я – санітарка з районної лікарні. Ваша сестра у важкому стані. Вірусне запалення легенів, а вона запізно звернулася до лікарів. Самостійно лікувалася. Надії мало. Медсестра з інфекційного відділення, де лежить Наталя, передала вам записку, яку писала під диктовку вашої сестри. Ось, візьміть».
В Ольги все попливло перед очима. Тремтячими руками вона розгорнула листок. «Дорога сестричко, коли ти читатимеш ці рядки, мене, мабуть, уже не буде на білому світі. Благаю, не залишай мою Іринку одну. Заміни їй мене. Прости, що не приютила тебе у нашій хаті. Не хочу відходити у вічність з тяжким гріхом і каменем на душі. Прощавай…» – йшлося у записці.
Разом із санітаркою Ольга сіла в таксі і поїхала в лікарню. Щоб сказати Наталі, що любить її і не тримає на неї зла. Але було вже пізно…
Марія МАЛІЦЬКА.
