Навіть маленька напівправда здатна народити велику брехню
Деякі вітчизняні спеціалісти військової справи небезпідставно вважають, що офіційна інформація про події на Сході не завжди відповідає дійсності. Зокрема, екс-міністр оборони Анатолій Гриценко переконаний, що втрати наших військових та мирного населення у зоні АТО значно занижують, і про це він відверто сказав в інтерв’ю одному з всеукраїнських видань.
Відтак, виникає цілком логічне запитання: з якою метою це роблять і навіщо? Невже влада ще й досі не усвідомила, що посіяти паніку в українському середовищі неможливо, бо чим загрозливішою є ситуація, тим більше згуртовується суспільство.
Один Майдан, другий, а, якщо доведеться, то й третій… З фанерними щитами – на «Беркут» та під кулі снайперів… З національним прапором – на озброєних російських окупантів… Хіба цього недостатньо, щоб переконатися у незламності патріотичного духу українців?
Невже Герої Небесної сотні, закатовані у лісах та підступно вбиті на вулицях столиці, інших міст і містечок України активісти не заплатили найвищу ціну за те, щоб нація завжди знала правду, якою б гіркою вона не була, щоб влада враховувала думку своїх громадян, а не лише «ставила їх до відома», спотворюючи реальну картину народної війни проти російських загарбників?
Причому, саме війни, а не аморфної антитерористичної операції, участь у якій за юридичними канонами можуть брати тільки професійні специ силових відомств, але аж ніяк не призвані на строкову службу безвусі юнаки чи зовсім літні добровольці-патріоти. До речі, саме вони – ненавчені, незахищені і недостатньо озброєні – найчастіше гинуть там, де, за визначенням воєначальників, немає війни.
Ніби випереджаючи спростування інтендантів щодо неналежного екіпірування учасників АТО, генеральна прокуратура встановила, що у березні-травні цього року міністерство оборони закупило для військових більше 17 тисяч полегшених бронежилетів на суму понад 71 мільйон гривень, які не відповідають стандартам захисту людини від ураження вогнепальною, холодною зброєю та уламками ручної гранати.
У результаті цього, лише з 31травня до 1 серпня щонайменше 67 військовослужбовців збройних сил отримали поранення різного ступеня важкості, в тому числі – смертельні. Іншими словами, «штабні пацюки» відправили споряджених «липовою» бронею вояків на вірну смерть.
На початку серпня уряд виділив 99,3 мільйона гривень для виплати одноразової грошової допомоги членам сімей військовослужбовців ЗСУ, служби безпеки, державної прикордонної служби та головного управління розвідки міноборони, які загинули під час виконання ними обов’язків військової служби. Ці кошти будуть виділятися з резервного фонду державного бюджету з розрахунку 609 тисяч гривень за кожного загиблого.
Здавалося б, усе логічно: не зуміли як слід вберегти, то, принаймні, хоч потурбуються про осиротілі родини. Однак, і тут не все так просто та зрозуміло.
Навіть за офіційними даними станом на першу декаду серпня у зоні бойових дій загинуло щонайменше 568 силовиків. А от виділеної урядом суми компенсації вистачить заледве на півтори сотні жертв війни. Невже сім’ї загиблих бійців добровольчих батальйонів, які нерідко діють активніше, оперативніше та ризикованіше, ніж регулярні частини, знову не діждуться належної матеріальної підтримки від держави? Про моральні аспекти вже годі й говорити.
Нібито на Донбасі немає війни, але чомусь у Росії утримують військовополонених, а в Україні намагаються навісити ярлики зрадників на тих солдатах, які тижнями до останнього патрона і під перехресним вогнем «Градів» утримували оборону, але змушені були відступити. Народ зустрів звільнених десантників як героїв, а прокуратура порушує проти них справи і направляє до суду. Парадокс та й годі!
Щодня, щогодини вся Україна пильно стежить за подіями на Сході, спрагло чекає обнадійливих вістей з фронту, вслухається чи не у кожнісіньке слово учасників різних телевізійних політичних шоу.
На одній з таких передач гнітюче враження справив на мене заступник міністра оборони, який, очевидно, дорвався до мікрофона у студії Савіка Шустера лише для констатації факту, що таке відомство справді існує. Жодної конкретної відповіді, крім «робимо все можливе», жодного більш-менш обґрунтованого прогнозу щодо подальшого розвитку ситуації не почули від цього воєначальника ні гості студії, і у їх числі бойові командири добровольчих батальйонів, ні мільйони українців перед екранами телевізорів. Зрозуміло, що під час ведення бойових дій зайве базікання не на часі. Проте, ніхто й не просив генерала розкривати якісь, швидше всього, давно відомі загарбникам військові таємниці. Запитували лише, чому військкомати знову призивають в армію необстріляних молодих хлопців і, разом з тим, «відтирають» кадрових офіцерів у запасі та відмовляють у службі в збройних силах досвідченим добровольцям, які пройшли крізь горнило воєн?
Штабісти й надалі вводять в оману українців, не мають чим заспокоїти матерів, дружин і сестер, сини, чоловіки чи брати яких захищають Вітчизну від надзвичайно сильного ворога. Тільки й того, що вторять то там, то тут: перемога буде за нами.
Та, за великим рахунком, ніхто в цьому й не сумнівається. Питання в іншому: яку ціну змушена буде заплатити Україна за нерозпорядливість, злочинне недбальство, невігластво, а навіть зраду, «паркетних генералів»?
Уже ні для кого не секрет, що Путін – саме те, що про нього співають. Однак, не слід забувати, що царська Росія, СРСР, а нині – Російська Федерація ніколи добровільно не відмовлялися від своїх імперських амбіцій. Зокрема тільки у двадцятому столітті ця держава прямо чи опосередковано брала участь майже у п’ятдесяти війнах та збройних конфліктах із більше як двохсот зареєстрованих на всіх континентах світу – починаючи з російсько-японської 1904-го і закінчуючи загарбанням Придністров’я та першою чеченською війною у дев’яностих роках.
У ХХ1 столітті цей перелік Путін успішно продовжив подальшим знищенням чеченців, «спонуканням до миру» грузинів, анексією Криму та найчисельнішою з часів другої світової війною у центрі Європи.
Хто ж зможе зупинити агресора?
Схоже, українська влада все ще більше сподівається, що це під силу Заходу та США, тоді як українському народу не залишається нічого іншого, як боронити рідну землю самотужки.
Звичайно, було б найкраще, якби ці два стримуючі Путіна фактори злилися у єдиний потужний кулак. Та чи станеться це у недалекій перспективі, а чи й надалі Європа та США «глибоко турбуватимуться» про долю України у Брюсселі і Вашингтоні, а в той же час серед жовто-зелених соняшникових степів гинутимуть наші хлопці?
11 серпня 1984 року у розпал холодної війни сороковий президент Сполучених Штатів Рональд Рейган, не знаючи, що вже увімкнули мікрофони для його виступу перед нацією, сказав: «Мої співвітчизники, американці. Я радий повідомити вам, що підписав указ про оголошення Росії поза законом на віки вічні. Бомбардування розпочнеться через п’ять хвилин».
Звичайно, це був лише мимовільний жарт, але він добряче збаламутив американців і налякав тодішній СРСР.
Нині ж, тридцять років потому, Путіна жартами вже не злякати…
Олег ГРУШКОВИК.
