У далекому вже 1933 році моя родина жила на Вінниччині. У той холодний ранок ніщо не віщувало біди. Миска похльобки з дикої лободи швидко закінчилася, а їсти все ще хотілося. Наймолодший, Михайлик, все ще просив хлібчика, або крихт від хлібчика…
Тут із силою відкрились двері і на порозі став високий чоловік в чорній шкіряній куртці. А за ним ще два. Свої, сільські. Прийшли розкулачувати.
В хаті сільського коваля Володимира Лотоцького було що взяти, а заступитись за сивого старого та його дочку-вдову Марію з двома хлопчаками не було кому.
З хати винесли все. Навіть лавку, на якій лежала помираюча дружина Текля (її зняли з рядном на підлогу).
Забрали все…
Хотіли ще залізний дах розібрати. Але сусід Олександр Войнаровський, який був агрономом в колгоспі, не дозволив. Подивився на величезну шовковицю і сказав, що тут будуть гусениць шовкопрядів вирощувати.
Так моя бабця Марія добровільно – примусово пішла до колгоспу. Стала в своїй хаті шовкопрядів годувати листям своєї шовковиці. А в стодолі, на рештках сіна, сидів старий, колись поважний та мудрий коваль. До нього тулилось двоє малих хлопчаків. Текля наступного ранку померла, на одного їдця стало менше…
Той малий Михайлик згодом виріс і став комбайнером. А ще – моїм татом. Переїжджаючи жити в інший кінець України, я взяла з собою жменю тієї землі і паросток шовковиці, який прийнявся тут, на Гусятинщині. Як пам’ять, як оберіг.
Щороку, у День пам’яті жертв Голодомору ми з мамою Ксенею ставимо свічку за усіх померлих у ті роки та за Людину, що подарувала надію і не дала стерти з лиця землі все найдорожче, допомогла зберегти наш рід – за Олександра Войнаровського.
Ми повинні пам’ятати свою історію. Пам’ятати добро. Щоб зло не повторилося. Ніколи.
Валентина ЗАПІЧЕНКО.
с. Городниця на Гусятинщині.
