Знайомтеся, доброволець із Заліщицького краю, водій-механік 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола на псевдо «Штурмовик».
У перший день повномасштабного наступу він сів у свій автомобіль і поїхав до військкомату, адже розумів, що цього разу окупанти не зупиняться на Донбасі.
– Пройшов ВЛК, зустрів там односельчан, друзів, однодумців, – пригадує цей день наш воїн. – Так нас троє і розпочали службу разом, більшу частину утрьох пройшли, жартуючи, що разом і повернемося додому. Зараз кожен виріс і отримав свою роль: хтось став старшиною, хтось – техніком.
А тоді ніхто з них не знав, що потраплять в артилерію. «Штурмовика» не турбувало, що він не знається на військовій справі. Уже в бою навчився всього.
Дружина намагалася стримати чоловіка, мовляв, не військовий, але бачила: якщо вирішив, то інакше вже не буде.
– На початку ніхто не думав, що війна триватиме так довго, – каже він, – всі були впевнені, що це питання кількох місяців: або ми їх, або вони нас.
За ці роки географія бойових дій для «Штурмовика» простяглася від Житомирщини й Київщини – до Донеччини, Луганщини та Запоріжжя. Найважчими він називає перші місяці війни на Київщині.
– Тоді не було часу ані поїсти, ані поспати, – каже.
На початку було найнебезпечніше. «Штурмовик» згадує, як під Києвом і Лисичанськом траплялися моменти, коли відчував, що життя висить на волосині.
– Якось снаряд впав за 10 метрів від нас, а два уламки пролетіли біля моєї голови й врізалися в стіну, – пригадує. – Це було дуже несподівано. Іноді уламки влучали в бронежилет. Це – війна.
Екстремальні ситуації тут – буденність. «Штурмовик» розповів, як одного разу, під час обстрілу ворожими снарядами, поранило одразу чотирьох його побратимів. Він не розгубився, і, несподівано для себе, надавав допомогу, зробив усе, що міг заради їхнього порятунку.
– Мене не зачепило, я був на відстані, почув крики, – пригадує одну і найгіркіших історій. – Ми взяли аптечки, відтягнули хлопців у безпечніше місце, викликали евакуацію, надали першу допомогу, чекали автомобіль. Треба було терміново евакуювати побратимів: травми були різного ступеня важкості. На жаль, один з побратимів їх не переніс – не витримало серце.
Обов’язки «Штурмовика» – різноманітні: водіння, вивантаження снарядів – усе разом із розрахунком. Хоча кожен має свої функції, працюють командою.
Сьогодні його основний «побратим» на фронті – самохідна артилерійська установка «Богдана», нове досягнення української оборонної промисловості.
– Це перша українська самохідна установка, створена за стандартами НАТО, 2024 року випуску, навіть фарба добре не висохла, – з гордістю пояснює військовослужбовець. – Вона – автоматична, достатньо дослати снаряд, а решту роботи виконує комп’ютер. Снаряди – закордонні, калібру 155 мм, вона – натівського зразка, тому все підходить, ствол у неї довший – максимальна дальність польоту – до 45 кілометрів.
У САУ «Богдані», за словами співрозмовника, продумано все: шасі на колесах, уже не гусенична, а колісна база, швидка експлуатація, тому фізичні навантаження – мінімальні.
– Раніше у нас були причіпні установки, вимагали часу, щоб скласти й розкласти. Тепер це значно легше, – додав водій САУ «Богдани». – Є своя зброя, це – безпечніше. Ми зустрічали війну майже без зброї. Без допомоги Заходу ми не можемо довго протриматися, а те, що дають, має ліміт, обмежені ресурси. Тому треба мати свою.
Великий шмат бойового шляху пройдено. Запитуємо співрозмовника про те, чим він пишається, озираючись назад.
– Гордість у мене одна – це мої діти, – оминаючи усі військові заслуги, відповідає «Штурмовик». – Заради них я тут, щоб вони ніколи не бачили того, що доводиться бачити нам: біди, страху.
Вдома разом із дружиною на нього чекають двоє діток віком чотирьох і десяти років. Часто запитують про завершення війни
– Я не знаю, коли це закінчиться, – повторює і нам, – лиш виконую свої завдання, за всю лінію фронту не можу знати, кожен із нас робить усе можливе, щоб війна закінчилася якнайшвидше.
Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП.
